Пересадка

Микола Вінграновський

— А далі наша фамілія, точ-в-точ, як ось і в паспорті...

Батько дістав з піджака паспорт, розгорнув на тому місці, де була його фотокартка, теж у військовому, в гімнастерці, тільки без погон і пілотки, і показав Коричневому:

— Це я, а оце, — батько погортав паспорт, — а оце тут записані наші діти: старший у Мурманському живе, а це ось Коля і двоє менших — син і дочка...

Коричневий узяв паспорт, почистив під носом щіточкою з вусів, а потім, ще недовірливо глипаючи на батька, промуркотів:

— Так не Довженка... не Довженка... а що ж уся Москва гуде — син самого Довженка!.. Так цей артист, виходить, ваш син?.. — розчаровано протягнув Коричневий. — Да-а-а... хто ж це таку пушку пустив?..

Він ще раз налив з графина води, випив, глянув на мене і на батька і раптом, наче та вода змастила у ньому щось всередині, вигукнув:

— Так він, значить, ваш! З народу! Син трудового народу!

— А чий же? — посміхнувся очима батько. — От біда!

— Та вас, дєдушка, мало на руках носить, за такого сина! — урочисто напиндючився Коричневий. — Сідайте, отець, сідайте. Тепер просто так я вас від нас не відпущу! Курите? Куріть! Ось попільничка і — я до ваших послуг.

Телефон на столі розривався. Коричневий цього разу підняв його і підніс до вуха. Слухав-слухав, а потім, розтягуючи, як гуму, слова, заговорив:

— Вибачте, вибачте, зараз не можу... подзвоніть мені, будь ласка, пізніше... так, так... у мене зараз на прийомі батько головного героя фільму... так що вибачте... буду дуже радий... — І він обережно поклав трубку. Потім підняв на батька враз затверділі очі, наче забив у батьків лоб два гвіздки, і сказав: — Маршал.

Коричневий замислено сів на свій стілець, потарабанив пальцями по столу і додав:

— Квиточка для жінки просить... такі-то, батюшка, наші діла... такі-то...

«Все, — подумав батько. — Раз сам маршал на Колю просить, що тут уже говорити...»

— Але щось придумаємо! — вийшов із задуми Коричневий. — Тупик тупиком, але з кожного тупика є вихід: вам скільки квитків, отець?

— Троє нас... та ми можемо і постояти...

— Як це постояти? Стояти? Hi-і! Такі дорогі гості — і щоб на ногах? Де ви бачили? Зараз щось придумаємо, — і він розклав перед собою якийсь розкреслений на квадрати аркуш і заворушив над ним вусами: — Тут забито, і тут забито, тут нема, а тут... і тут нема, а тут... що у нас тут? і тут забито — нема, глухо... А коли у вас поїзд?

— Сьогодні увечері, і вдосвіта один є...

— Тоді це вже друга музика...

Коричневий знову вхняпився в аркуш, довго щось кумекав, почісував щіточкою носа і нарешті знайшов:

— Можу вам дати на двадцять два нуль-нуль три місця на приставних у проході стільцях. Підходить?

— Підходить! — зрадів уже посірілий батько. — Як не підходить!

— На двадцять два нуль-нуль, на останній сеанс... у нас на цьому сеансі мають бути туристи, англійці і західні німці, та раптом хто на пробку наступить, ви розумієте мене, та, може, не прийде, тоді нам з вами, отець, і приставних стільців не треба... Ждемо! Жду! — Коричневий встав, потиснув батькові руку і на прощання сказав: — Ще раз спасибі, отець, за сина. Вручаю вам на трьох чоловік контрамарку з печаттю і жду вас без десяти десять біля оцих дверей.

Не встиг батько причинити двері, як перед ним стали мамині очі:

— Ну, що там, як? І чого ти мокрий такий, з вух капле, наче купався?..

— Не скупаєшся! Тут не скупаєшся! — новим, якимось глухим, осіннім голосом, наче здалеку і переможно проговорив батько. — Я б уже наче щось з’їв або десь присів... На — диви!

І він недбало віддав матері контрамарку з виглядом, от що, мовляв, може зробить чоловік, коли він з паспортом, у капелюсі і в пальті. Не те, що ви, куфайчані маринки, двох слів докупи зв’язати не вмієте...

— І місця, хоч і приставні, зате сидячі... З німцями будемо сидіть!

— З ким? З німцями? Де?

— Де! В залі!.. А зразу, що було зразу... Заходжу я в кабінет, а він, як і полагається, сидить за столом і, не спитавши, хто я і що, як понесе, як покотить!.. Ні в яку, де там!.. Нема, каже, нема і не буде, і ні на ранок, і ні на вечір, і ні на коли... А тут йому ще сам лічно міністр оборони дзвоне і мало не плаче, каже: так і так, жінка вдома смерті жде, при смерті, значить, лежить, то чи не можна для неї хоч одного квиточка, хоч під стіною в куточку, Христом-Богом прошу, я вже вам зверху накину... А він міністрові тихо, спокійно, але твердо: нікак нєт, товаришу міністр, пробачте, але нема... може, після Нового року...

— Ти, Стьопо, вже як брешеш, то бреши в одне: жінка вдома при смерті лежить, встати не годна, а він для неї квиточок просить!

— А ти думала як? Так вона ж не чия-небудь жінка, а жінка воєнного, він їй вже не просто чоловік, а чоловік воєнний міністр: прикаже — і все, прикаже — і вона бистро на ноги скоче, як миленька, був би лише квиток!

— Ну, ходімо, ходімо, там наша Настя біля чемоданів уже, мабуть, вчамріла, сидячи, — пішла попереду мати, і блискучі її, нові на валянках калоші засміялися зайчиками по стінах фойє.

— Ні, ти, Зіно, слухай далі! Він мені, значить, після міністра каже: отакі пироги, чоловіче добрий, давай через ліве плече кругом і шагом марш. Та я тут у кишеню, та за паспорт, та під ніс йому тільки — тиць! Читайте, кажу, товаришу адміністратор, коли ви такі грамотні, читайте, руським чи не руським язиком тут написано — чия фамілія? У паспорті і на картинках, де син, я вас руським язиком запитую, фамілія сходиться чи ні? Він як прочитав, та як побілів, та до мене: де ж ви, Степане Миколайовичу, раніше були, що мовчали? Чом телеграму з дороги не вдарили або хоч написали! А я йому: та не хотів вас телеграмою безпокоїть, та й подумав, що, може, ви у відпустці, скажімо, чи де...

— Ти, Стьопо, як захочеш, то кругом пройдеш і свого доб’єшся, — похвалила батька мати. — От тільки якби ти трохи сміливіший був та не так боявся...

— Я — сміливіший? Я — боявся? — Батько аж зупинився. — Це ти про німців? А коли я їх боявся, ти мені можеш сказати чи ні?! А що тепер з ними в одному залі сидіть... Ну, то й що? Мені з ними дітей не хрестить. Приїхали — хай сидять. Вони тепер наші гості.

— Гості, гості — вся с... в корості...

— Зіно, ти ж у Москві, — знітився батько... — Ох, у тебе ж і язичок...

— Ціп-ціп-ціп-ці-і-і-іп! — скликала курей тітка Настя. З недоїденим пиріжком у руці на коліні вона сиділа на чемоданах і раз по раз била головою поклони.

— Баришня, вставайте, — полоскотала контрамаркою тітку Настю під носом мати. — Прочухуйтесь і вставайте!

«І в Москві своїх курей кличе, а бодай вони тобі виздихали всі до одної!» — подумав батько і відвернувся дивитися на трамваї.

Тітка Настя прокліпнула свої павутинні від сну очі, повела важкою, глиняною головою і злякалася:

— Ой Божечку, де я? Що? Хто? Наче щось горить! Ґвалт, рятуйте!

— Нічого не горить, Насте, це вам шмаляні кури сняться. А шмаляні кури — до празника, свято якесь буде! Прочухуйтесь, Насте, і гляньте, що у мене в руці!..

«Прийомний син якогось Довженка... — думав про себе батько. — Коли це він став йому прийомним і як?.. От же люди, а ще грамотні!..» Але мамі про все це батько не сказав ні слова.

На Ярославському вокзалі батько здав чемодани у камеру схову і наче народився, наче йому розвиднілося: руки легкі і вільні, ніби нічого ніколи й не носили!.. А міліціонери? Тепер нехай собі ходять, що мені до них, а їм до мене? Квитки закомпостовано на вдосвіта, вагон п’ятнадцятий, місця — де сядеш, сядемо, бо хто ж удосвіта, в таку рань, буде вставати їхати на Полярне коло? Та ніхто! Бо в городських людей і діти по городах живуть, і справді, чого б то їм пертися на те коло?

Батько наміняв дрібної міді, і поки мати з тіткою поваландали десь по магазинах чи по базарах, — якщо ті базари у Москві взагалі є, бо столиця ж! — став на вокзалі при будочці з червоним морсом, — такий же добрий і пити дається! — склянка за склянкою, ковток за ковтком пив би і пив, якби продавщиця не витріщила на нього очі. Але попросив налити ще склянку, ще поколов тим морсом у носі та й пішов прогулюватися поволеньки по вокзалу, засунувши руки за хлястик, як пан.

А підлога ж яка на вокзалі! Не інакше, як з мармуру — біла, в зелених хвилях і завтовшки не менш, мабуть, як на три пальці, бо скільки ж людей на собі переносить вдень і вночі — не дешева, видно, підлога, а що вже тоді говорити про стіни? А годинник? Батько підвів очі на годинник, на його золоті метрові стрілки і став наслухати, цокає він чи ні, чи так без цокання і йде?.. За довгу годинникову стрілку вчепився лапкою горобчик, наче хотів її зупинити, вчепився і кричить-цвірінькає з усієї сили... Та хай собі цвірінькає, нехай зупиняє...

— Охо-хо... — почув за спиною батько і оглянувся.

На зеленій хвилі над такими ж двома, як і його, саморобними, тільки сірими чемоданами стояв задиханий, маленький, як хлопчик, дідок і стріпував від утоми руками. В грудях у нього сопіло, і з його білих волохатих зморщок дивилися жалібні очі. З носа у нього вискочила маленька срібна бульбашка, настромилась на волосину вуса і так само жалібно лопнула. Дідок, видно, від свого носа такого не чекав, бо хутенько нагнув гороб’ячу голову поміж ноги і заходився терти носа кулачком, зиркаючи на людей і на батька зляканими очима.

— Дядьку, — сказав батько. — Давайте я вам трохи підсоблю. Мені зараз робити нічого, то ви скажіть, куди нести?

— Та мені ось тільки за оці двері, до автобуса, на автобус і тільки, — зашамкотів волохатий дідок. — Син не прийшов, бо, знамо, на зміні... Охо-хо...

Батько взявся за чемодани, — еге, нічого собі натоптав старий! — і за дідком, за дідком попід касами і будочкою з морсом виніс ті чемодани на привокзальну площу.

— От, — сказав батько. — Чи, може, ще далі? Але щоб не далеко, бо я тут доріг не знаю.

— Тут, тут, далі не треба! От і спасибічки вам, бо руки у мене стали чогось не ті. А оце вам, пожалуйста, на пивце, — і дідок десь наче аж з бороди дістав батькові вологого, складеного вдвоє карбованця.

— Та ви що, дядьку, за що? — і батько майже бігом кинувся від дідка до вокзалу.

Кинувся та наскочив, просто-таки вискочив на цього, як його, на Мумумкала!

Мумумкало — батькових літ чоловік, але поголений, з жалібними, як і в дідка, теж наче поголеними, чистими очима, відразу ж завітрячив перед батьковим носом розпареними руками-крабами і так замумумкав, щось показуючи на мигах і штрикаючи пальцем у вокзал, що батько нічого не второпав. Але щоб знайти якусь спільну мову, батько і собі вдався до своїх уже мигів: розвів перед Мумумкалом руки, мовляв, нічого не розумію... Тоді Мумумкало схопив його за рукав і потягнув до афішної тумби, де на Лемешева і Козловського була обіперта висока залізна сітка від ліжка, а біля неї стояли ще дві нікельовані, з голубими головками спинки.

— Му-му-му-му-м-м! — стрельнув Мумумкало пальцем на сітку і спинки, потім розстебнув свого зеленого, з орденськими планками кітеля, вихопив звідкись з-під підтяжки червоненьку книжечку, махнув нею на вокзал і затупотів ногами: — Му-му-му-му-у-у!..

Від Мумумкала пахло дікалоном, просто-таки як від якогось полковника...

І ось вони вже біжать у вокзал на перон до електрички: попереду з двома перев’язаними спинками через плече надікалонений Мумумкало, а позаду за ним, зігнувшись та задерши голову, аби кого не збити, з залізною сіткою на спині біжить батько.

У дверях електрички сітка за щось зачепилася, і поки батько борсався з нею в дверях і нарешті пропхався в тамбур, — двері за ним раптом зачинилися. Електричка дала гудок і рушила. Батько — вмер. Скинувши сітку під ноги щасливому Мумумкалу, побілілими пальцями він вчепився в двері, аби відтягнути їх і вискочити на перон, доки електричка не набрала ще ходу, але двері не піддавалися і не піддалися. Електричка дала ще один гудок, і за сірим, у жовтих патьоках вікном батько побачив, як прощається з ним Москва.