З давніх літ вона манила,
І зробилась ідеалом,
І юнацьким чистим палом
Тобі душу охопила.
Світло сонця чарівливе,
Джерело життя земного!
Світло сонця золотого —
І ласкаве, і пестливе!
В нім знадна могуча сила.
І для нього ти покинув
Землю, батька і полинув,
Як почув у себе крила.
Не лякався ти Міноса.
Ти шугав собі в просторі
І не знав, що в темнім морі
Знайдеш смерть коло Самоса.
Віск розтанув... і, безкрилий,
Впав ти, хлопче необачний!
Та за вчинок свій безлячний
Став душі моїй ти милий.
Бо на крилах мрій щасливих
Я до сонця теж літаю
І на землю теж спадаю
З високостей чарівливих.
Але тим я не журюся...
Бо кохаю сонце красне,
Бо кохаю світло ясне,
Ним живу, йому молюся!
І коли мене покине
При кінці живуща сила —
Вільний дух мій вийде з тіла
І до сонця знов полине.
В сяйві ясного проміння
Він потоне і посполу
З ним спадатиме додолу —
На земні всі сотворіння.
Харків, 1902 р.
|
|
|
