Граються,
Гойдаються
Сніжно-білі хвилі,
Млосно обіймаються,
Ніби німфи білі...
То знов надимаються
Зеленасті брили,
Вгору підіймаються
В дужому пориві —
І на коні білогриві
Німфи, сівши, грають, грають,
Линуть,
Ринуть,
Поспішають
Ген до берега імлистого...
Груди в золоті купають
В сяйві сонця променистого!
І, розпещені, пишаються
Наготою тіла млявого
І до берега ласкавого
З поцілунком пригортаються...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
«Тихо, хвилі...
Тихо, милі...»
Чути голос туберози.
Ніжна квітонька зітхає
І крізь пахощі і сльози,
Пелюстки розкривши білі,
Промовляє:
«Тихо, тихо, милі хвилі...
Я скажу вам новину
Безпорадну і сумну.
Сьогодні вночі перед сходом зорі,
Коли ще ви спали,
Царівна, яку ви кохали,
Царівна, що там, на високій горі,
Самотня жила і співала,
Сьогодні сконала!..»
— Ой, леле! — шепочуться хвилі смутні, —
Замовкли пророчі пісні...
Царівна сконала...
«А як перед смертю співала вона! —
Річ далі веде тубероза, —
Була в її співі відвага міцна,
Огонь і погроза!..
І пісню її стоголоса луна
Несла понад вами світами...
А ви, заколисані чарами мрій,
Солодких надій —
Ви спали без тями.
Царівна конала...
Остання струна
Урвалась, і в згуках акорда
Бриніла ще довго відвага буйна,
І віра в героїв — могуча, міцна,
До млявих — зневага й погорда!
І тільки що ранішня зірка зійти
На темному обрію мала,
Велична і певна своєї мети,
Царівна сконала...»
— Царівна сконала... Замовкли пісні... —
Шепочуться хвилі сумні.
«А вітер уранці сьогодні мені
Ще звістку приніс незвичайну,
Що ніби на скелі, на височині
Угледів він тайну;
Де людська нога не була, на шпилі,
Де все, що живе, усихає,
На голім камінні, в холодній імлі
Там квітка якась процвітає
І що саксіфрагою зветься вона,
Та квітка, що камінь ламає,
І ніби вся міць і краса чарівна
Царівни в тій квітці буяє...»
Київ, 1913 р.
|
