Було їх двоє: Хам і Кат.
Жили вони, як з братом брат.
Хам обдирав, хапав і крав,
А Кат окривджених карав.
Нерідко, сидячи в шинку,
Вони впивались до смаку.
Тоді балачка од вина
Була хмільна і голосна.
Раз каже Хам: «Беру чуже
І не соромлюсь аніже!
Служу тому, хто нині пан,
Хто має владу і гаман.
Плюю на право і закон,
Бо це химерний забобон».
А Кат уїдливо на те:
«Закон — це правило святе.
Його сповняти я готов, —
І ллю за нього людську кров.
Люблю професію мою:
Закон прикаже — я уб’ю!»
«Закон? — Хе-хе, — сміється Хам, —
Закони пишуться ослам.
А ми, мій друже, не осли
І вже байки переросли.
Тому, як треба, той закон
Ми усуваємо за кон».
Хе-хе, — ірже хамула-гном.
Го-го, — вторує Кат баском.
І обнялися Хам і Кат;
Цілуються, як з братом брат.
«Гей, друже! Вип’ємо ж до дна!»
«Нехай живе нам Сатана!»
Го-го, го-го... Ха-ха, ха-ха...
Озвалася луна глуха.
І знов і знов: ха-ха, го-го...
Їм чути сміх, — а чий? кого?
З’ярився Кат: «А сто чортів!
Хто б там сміятися посмів?
Чи то в опівнічній добі
Чорти регочуться собі?»
А Кат, червоний од вина:
«Хоч би й сам батько Сатана!
Даремно гніваєшся ти —
Кому чорти, а нам брати.
Хто помагає нам у всім?
Чорти! Хай слава буде їм!
А Бог... ще хоче по ділам
Воздати хамам і катам...
Ех, от якби вступив у звязь
Ще з нами сам Луципер-князь,
Тоді хай тямиться Господь...
З’явись, Луципере! Приходь!»
І враз учувся гамір, крик,
Чортячий вереск, свист і дзик.
Ущухло. Бачать Кат і Хам:
Посеред них Луципер сам.
Огненна мантія на нім,
І чути голос, наче грім.
«Вітайте, друзі! Я прийшов.
Нас об’єднає гріх і кров.
Троїсту спілку закладем,
І створимо новий Едем,
Де підійму я свій пернач,
Там буде лемент, рев і плач!
І де поставлю прапор мій,
Там буде пліснява і гній!
Вступити в спілку з вами рад.
Хай згасне світ і буде чад!»
Отак повстав тріумвірат:
Владика пекла, Хам і Кат.
1921 р.
|
