Була і в мене любка,
Вродлива, як весна,
Невинна, як голубка,
Як лялька, чепурна.
Шалів я від кохання!
Зітхав і умлівав,
Думки і почування
Усі їй віддавав.
А що вона ховала
У серденьку на дні,
Про те чомусь мовчала —
Ні словонька мені.
І от одного ранку
Прийшов до неї я:
Що скаже наостанку
Красунонька моя?
Прийшов — і в мові пишній,
У виразах палких
Признався, неутішний,
Їй в почуттях своїх.
«Паничу, — відказала
Всміхаючись вона, —
Про це вже я чувала,
Але це все — мана!
Скажіть мені ви краще,
Чи грошики в вас є?
Та ще про... «настояще»
Становище своє?»
І на московськім слові
Спіткнулася на мить —
Панни на рідній мові
Не звикли ж говорить.
Становище... посада...
Чи гроші в мене є?
Я думав: в тім і вада,
І горенько моє!
А панна знов казала,
На вид зирнувши мій:
«Чи ви їсте так мало,
Що ви такий худий?
Для вас потрібні ліки,
На вас і глянуть страх!
Подерті черевики
Одежа вся в дірках.
Ви ж не мудрець афінський,
Що в бочці їв і спав...» —
«Поет я український!» —
Я тихо відказав.
І полилися сльози, —
Течуть вони, дзюрчать...
Поезії і прози
Не можна спарувать!
Катеринодар, 1901 р.
|
