Мій поете славний, рицарю коханий!
Не дивуйся дуже, що пишу тобі...
Що ж робити мушу, любий мій, жаданий,
Коли серце мліє, в’яне у журбі!
Сил не маю більше в глибині ховати
Виношене в муках щире почуття...
Що ж, коли судилось міцно покохати,
До самозневаги, самозабуття!
Личко помарніло в сяйві діадеми,
На очицях знати слізоньок сліди...
Голівки схилили білі хризантеми...
Зглянься, мій коханий, — і прийди, прийди!
Поцілунків прагнуть устонька дівочі...
Я — твоя принцесса, — я тебе люблю!..
Буду цілувати твої ясні очі,
Щастям і коханням душу напою.
|
|
|
