В злиденну пору утікали
Раз мишенятка від котів,
І шо ж то лишенька зазнали,
Щоб збутись клятих ворогів!
І підтоптались, і підбились,
Втікаючи, але й на мить,
Щоб одпочити, не спинились,
Бо треба шкуру боронить.
Упріли, піт з чола їм ллється...
Аж зирк! — простісінько байрак
З калюжею; її, здається,
Не перескочить їм ніяк.
Що в світі божому робити?
От найжвавіші козаки
З розгону, мов несамовиті,
Перестрибнули залюбки.
За ними дехто вплинь подався,
Бо не наважився стрибнуть,
А дехто й навмання попхався,
Аби від лиха учкурнуть.
От ті, що вже перестрибнули,
Собі на пригорку сидять
І з тих, що ще не досягнули
До них, регочуться й кричать:
« Тю-тю! Диви, які погані!
Чи подорожні, чи старці,
Але не наші... Може, п’яні?
Та й упилися ж, мов шевці!»
А ті в одповідь їм: «Чи ви ж не показились,
Що вам приверзлося казна-що, мов у сні,
Це ж ми, свої... Ось тільки забруднились...»
«Геть-геть од нас, задрипані, кальні!
Ми вас цураємось. Адже ж ми добре чули,
Що всі ви до котів збирались на ралець...»
«Так цебто ми... А ви хіба забули,
Що коб не ми, то вам би був кінець?
Пройдисвіти, поганці, бузувіри!» —
«А ви — облесники, лакузи, лицеміри!»
І поки лаялись вони та гомоніли,
Коти здогнали їх і всіх передушили.
Глядіть же, патріоти, не сваріться,
Щоб вам у пазурах котів не опиниться.
1895 р.
|
