«Діли небесні»

Остап Вишня

І прилетів архангел Михаїл на небо...

І постукав архангел Михаїл до бога...

— Хто?

— Михаїл.

— Заходь.

— Ну, розказуй, Михасю, як там, що там? Що чував? Що бачив? Де бував? Миропомазав?

— Ех, боженьку, бодай мені не казати, а вам, боже, не чувати...

— А що таке?

— Та... Полетів ото я, як ви були наказали, до Москви... Нову владу на царство миропомазати... Благодаті на неї напустить... Зайшов до Кремля...

— Чи не можна, — питаю, — побачити, хто тут у вас є найстарший?

— А тобі в якій, — питають, — справі?

— Од бога я... З неба... Миропомазати б... Скрізь так... Верховну завжди мазали... благодаті напускали... І тепер от в Англії, в Бельгії, в Італії, в Японії та й по інших країнах ще мажемо... Треба б і у вас... І так спізнилися — думали, не втримаєтесь...

— Літай, — кажуть, — далі... Ніколи саме. У нас тепер з’їзди, наради — не до тебе. Киш! Потім прилетиш, Наказано нікого не пускати, крім делегатів.

— А ти ж що?

— То що ж мав робити? Пішов до Тихона...

— Ну, як святитель?

— Поросят святитель годують... Бідують, сердешні... Достатки не великі... Сергія Радонізького міль іззіла...

— То ж то від нього останній час молитов не чуть.

— Сумні владика... Ото тільки й слави, що білий клобук. Без штанів сидять: на борошно попромінювали. «Бевкну, кажуть, у дзвона та й дивлюся, чи правити, чи ні... Так іноді стара бабуся пришкутильгає, А всі пасомі на засіданнях... Сумно...»

— А взагалі що владика поробляє?

— Б’ються владика. З владою б’ються. Влада скарби церковні для голодних одбирає, а владика не дають. «Не самим хлібом, кажуть, жива буде людина, а словом, що з божих уст виходить...» Дужі в текстах владика... Влада до їх і так, і сяк:

— Голодні мруть... Матері дітей їдять... Владико, — молять, — ізглянься!

А владика їм (ох і непохитні ж у вірі Христовій):

— У вас голодні хліба просять, а ви їм — камінь, та ще й немалий — каратів у 30—40.

Одне слово, Євангелією їх, Євангелією. Там таке знялося, таке знялося...

Розказав я їм, з якою я справою.

— Е, — кажуть, — зараз і не совайся... Та й взагалі не раю... А там, — кажуть, — як знаєш. Полети ще на Вкраїну. Там так само верховна є. Може, там пощастить.

Та й полетів я ото на Вкраїну.

Прийшов до влади. Назва якась чудна: ВУЦВК зветься.

І не благочестивіший, і не самодержавніший, а тільки всього ВУЦВК.

Питаю найстаршого. Пустили, нічого собі чоловічина: тихий такий, чорнявий і в окулярах. Літній уже. Вклонився я йому та й кажу:

— Я від бога до вас. Нащот миропомазанія та благодаті, потому як ви будете верховні.

— А ви, — питає, — хто? Робітник?

— Ангел я...

— Кваліфікований? Якого цеху?

— Я не цеху. Ліки ми ангельстії...

— Лико дерете? Ага... А в професійній спілці працюєте? На голодних одчисляєте?

— Ні, — кажу. — Я миропомазати... З миром я...

— А я, — каже, — хіба з боєм?.. І я з миром. Чого хочете? Кажіть коротенько...

— Я ж і кажу: миропомазати вас хочу, благодаті бог посилає через мене. Я оце й хочу...

— Ага... Он що... Сам не можу вирішити. Лишіть заяву... Треба проголосувати. Як президія. Ага! Ось і президія... От добре. Зачекайте.

— Товариші! Тут ось ангел од бога, хоче миропомазати. Як бути? На мою думку, треба скласти комісію з представників наркомінспекції, наркомпроду й жінвідділу...

— Таке! Навіщо комісію? — Це секретар так. — На Чернишевську його, там його миропомажуть...

— Ставлю на голосування. Хто за те, щоб на Чернишевську? Всі... Гаразд. Товаришу, — каже, — зверніться на Чернишевську в цій справі...

— Так дозвольте, — кажу, — хоч благодаті пустить...

А секретар:

— На вулиці пустиш... Тут і так душно.

Пішов я на Чернишевську. Зустрічаю батюшку. Іде з «вещами» та все хреститься. Думаю: «Наш».

— А вам, — питає, — чого?

— Так і так, — кажу, — Миропомазати, благодать.

Озирнувся він на всі боки та до мене:

— Лети, голубе. Лети краще й не озирайся. Тут, брат, — каже, — чорта вкрутили, а не тебе, світозарного. Боже тебе сохрани й помилуй. Тікай, поки не пізно, а то тут тебе миропомажуть.

Полетів над Україною. Побував у Києві. Зайшов до св. Софії та такого надивився, такого начувся. Церква — не церква... Театр — не театр... Єпископ молодий, на голові англійський проділ... Стоїть та молодицям підморгує. Служба — мов «Вечорниці» Ніщинського, нічого я не зрозумів.

— Ну, а народ молиться? Не замічав?

— Ні, чув на базарі. Моляться... Тільки молитви якісь нові. Все в тих молитвах попереплутувалося. Якась та молитва і «в бога» і «в Христа», в «печонки-селезьонки»... А найчастіше «в мать». Сумно, боже... Розпаскудився народ... Не слухає вас...

— Кого не слухає? Ме-е-не-е?! Та я його! Гукни Ілька! Хай грім робить! Світи блискавку! Я їм покажу!

— Гукни Ілька?! Світи блискавку?! В Ільковій, боже, колісниці ося вломилася... Сірників нема... Чим засвітиш? Гаврило до «Серпа й молота» пішов: може, дадуть коробку в борг.

— Ну, йди. Поклич Ісуса.

— Ісус прохав не турбувати: Євангелію переробляє. У тім місці, де ото: «Аще тебе хто вдарить по правій, підстав тому й ліву», — переробив: «Аще тебе хто вдарить по правій щоці, схопи мерщій ломаку й побий її на йому, сукиному синові, до цурки».

— Попроси матір божу.

— Матір божа все плачуть... «Дожились, кажуть, до того, що вже й спідничини нема по раю пройтися... І на землі, кажуть, життя перевела: від духа сина народила... Яка з духа втіха: ні пригорнутися тобі, ні поцілуватись...»

— Ото згадала стара! Ну, йди. Хай Маруся Єгипетська забіжить.

— А що з миром робити? Може, продати? Бочка вщерть повна: через вінця ллється...

— Масти в Англії, в Бельгії. В Японії масти.

— Не хотять уже. Кажуть, що всі мантії в плямах і з лисин капле. Придумайте що-небудь. А то молодь учора на мирі яєчню смажила... Ілько якось колісницю підмазав... Павло чоботи мастить... Гріх самий...

— Придумаєм...

— Кликали, боженьку?!

— Що ж це ти, Марусю, забула про мене? Ніколи вже й не забіжиш?..

— Та сумно у вас, боженьку... Старенькі вже стали... А в нас там Юрко на гармонію грає та такої веселої приспівує:

Ех, Распутіна любила,
До Распутіна ходила
Саша д’поздно вечерком!

— Краще б отам дракона давив та за жеребцем дивився, ніж ото на гармонію вигравати... Жеребець так у корості весь, а йому іграшки... Не напарубкувався?! А ти теж хороша! Раніш так забігала...

— Е, раніш! Раніш і ви, боженьку, які були?! Дужі та грізні. За сім день он чого наробили! І світ зробили... І лева... А тепер?

— Що тепер?! Та я!

— А тепер тільки... щипаєтесь...