|
Кримське сонце
Остап Вишня
|
Після ночі після кримської (Ах, ніч! Ах, кримська ніч!) тут сонце! Воно, сонце кримське, з-поза Ай-Петрі зубчастого... Тоді, як вороно-синя ніч молоком голубим береться, коли чадру свою ніч скидає, синю чадру, синю, аж ворону, а море, чадру тую вхопивши, у кришталево чистих хвилях своїх її вимиває, синяву оту їй виполіскує, і коли чадра та як молозиво в первістки, і на себе море її натягає, — тоді сонце! Воно до Ай-Петрі підкрадається тихо, тихо, а тоді, прискочивши, тільки — лясь його золотим віником по зубасто-неоковирній його голові! — та тоді вгору, вгору, вгору по блакитному схилу... Тікає... А Ай-Петрі як тріпоне враз волохатою сивою головищею, як замотає бородищею, — а борода та клаптями, а волосся шматтями, а вітрець тільки — ф-ф-у!— і лисий старий Ай-Петрі... Жоднісінького тоді клаптика біло-туманової на нім вовни! А сонце регочеться! А сонце регочеться!.. Вгорі! І регочуться тоді хвилі на морі, і кипариси сміються, і лаври тіпаються з реготу, і веселі усмішки на абрикосах, на винограді, на велінгтоніях... Зареготався Крим! Із Ай-Петрі глузує... А Ай-Петрі гордий, бо він найвищий, він найстарший... Він мовчить. — Хай, мовляв, малеча порегочеться... І співають тоді птиці, і гудуть радісно комахи, і іржуть коні, і швидше крутять хвостом корови, і, захлинаючись, ловить «півня» на не дуже високій, але дуже голосній і дуже препаскудній ноті кримський осел... І тоді море — голубо-срібний степ, з білими й синіми степовими на нім дорогами, а над дорогами тими чайки, а тими дорогами «морські ластівки» вивертом ходять і крають їх, дороги ті, гострими хвостами своїми... Тоді співає Крим...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А сонце вище... А сонце ще вище... Воно грається... Воно горить срібно-золотим сяйвом, і бризки гарячого золота кидає щедрою рукою і назад, і наперед, і праворуч, і ліворуч... І гарячішає море, і тепліють гори, і в млоску гарячому шелестять хвої чорного кипариса... А воно вище!.. А воно ще вище! І все живе гониться за ним... Простягає до нього лозу свою соковиту виноград, і пнеться за ним кедр, і пишна велінгтонія вершечком своїм стримить за ним і дістати його хоче... І дихає гаряче море й дихання своє шле назустріч його золотим бризкам... А воно вище! А воно ще вище! І з висоти недосяжності своєї сипле сонце на все живе снагу свою гарячу, і ніжить усе, і наливає соками, і шумують ті соки, і буяють, і бунтують ті соки... І в соках тих, як у плині матернім, плекає природа плоди свої... Гарячі соки ті... І від тепла того родить природа швидше... На очах наливаються черешні, і жовтіють персики, і мліють сливи... Бо шумують гаряче соки! Бо гарячі ті соки... І тільки кизил твердий і мертвий. Кизил — «шайтанова ягода».
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
...Коли аллах сотворив світ і закінчив свою роботу, на землі настала весна, і бруньки по деревах у земнім раю почали одна за одною розвиватися. І потяглось до бруньок тих усе живе, і побачив аллах, що треба навести лад. Покликав він усіх до себе й звелів кожному вибрати яке-небудь дерево або квітку, щоб потім тільки з його й користати. Ті просять те, ті — те. Просить і шайтан. — Надумав, шайтане? — спитав аллах. — Надумав, — прижмуривши хитре око, сказав нечистий. — Що ж ти вибрав? — Кизил. — Кизил? Чому кизил?! — Так, — не хотів сказати правди шайтан. — Гаразд, бери собі кизил, — усміхнувся аллах. І заскакав весело шайтан. Всіх обдурив. Кизил першим з усіх дерев зацвів, значить, і дозріє раніш од усіх. А перша ягода — дорога ягода: повезе свій кизил на базар, добре продасть, дорожче від усіх, бо він найперший. Настало літо. Почали стигнути плоди: черешні, вишні, абрикоси, персики, яблука, груші, а кизил усе зелений. Твердий і зелений. Скребе потилицю шайтан, лютує... — Та дозрівай скоріше! Не зріє кизил. Почав шайтан дути на ягоду: як полум’я, червоний зробивсь кизил, але, як раніше, — твердий і кислий. — Ну як же твій кизил? — глузують люди. Плюнув з серця шайтан — почорнів кизил... — Гидота така! Не повезу на базар! Збирайте самі! Так і зробили. Коли по садках зібрали всю садовину, пішли люди збирати в ліс смачну, солодку, почорнілу ягоду й потихеньку глузували з шайтана. — Прогавив, мовляв, шайтан! Шайтан розлютувався і помстився на людях... Зробив так, що кизилу другої осені вродило вдвічі більш, ніж минулої; й, щоб він дозрів, довелося сонцеві послати на землю більше тепла. Зраділи люди, що такий урожай, — не зрозуміли шайтанового підвоху. А сонце виснажилося за літо, і настала на землі така зима, що повимерзали в людей садки, і самі вони ледве живі позалишались. Від того часу — ознака: коли врожай на кизил — буде холодна зима, бо не втихомирився й досі шайтан, не кинув мститися на людях за глузування з нього...»
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Бере все живе в сонця огонь його золотий і живиться ним... А воно щедре... Воно, як казковий богатир, кидає той огонь всією своєю істотою... і сміється... І людей сонце кримське не цурається... Обгортає золотими своїми віями їхні білі, малокровні, виснажені тіла, впивається в них тими золотими віями й живить їх, бадьорить, фарбує... І ніжно воно так лоскоче. Обачних лоскоче... Зате з необачних глузує... І іноді навіть жорстоко. Так і дивиться з голубої перини, хто рота роззявив... Підкрадеться, пестить потроху, ніжить, заколисує... І в той же самий час з золотим сміхом здирає з лоба, з носа, шиї шкіру... Смугами здирає. Зразу ніжить, а потім червоною фарбою криє, а потім пузирить, а потім білує... І кається тоді неуважна людина, і сикає, і ахає, і охає, і чухмариться, і крутиться, і ойкає. А воно сміється! Кримське сонце золоте! |