|
Ярмарок
Остап Вишня
|
I
Ще й сіріти надворі не починало, а під дверима мов з гучномовця: — На ярмарок! Уставайте! То Веремій Васильович парою своїх уже до школ під’їхав. На ярмарок треба зарані вирушати, бо до нього 20 верстов, а приїхати туди треба так, щоб і місце вибрати, щоб і стати як слід і щоб не прогавити жодної з того ярмарку хвилини... Дехто так іще звечора волами посунув. То так, щоб по дорозі ще й попасти товаряку, — і буде тоді вона на ярмарку, як налита, і коштуватиме тоді вона «цілий світ». — Н-н-о, малі! Малі біжать, хвостами крутять, «хід» торохтить, печінки, губи й зуби стрибають. — Н-н-о! А вона! А вона-а-а! «А вона» біжить над нивою, а колоски по самій «храпі» дряпають, ну, «а вона» й смикає. Тоді — цьвох! «А вона! А вона-а!». ...На ярмарок! Благословилося на світ. Виткнуло заспаний писок сонце, стьобнуло промінням по луках, по степах, по садках, по левадах... І видко: аж-аж-аж ген до того ліска, куди око дістає, дорогою вози потяглися... І кіньми, і волами, і коровами... І гарби, і вози, і возенята... З кучами, з сіном, з соломою... А на возах і кури, і вівця скручена, і теля мекає, підвестись намагаючись... А за возами і стригунці, і бузівки, і корівки з прив’язаними до хвоста телятками. — Гей! Цоб! Цабе! Н-н-но! На ярмарок! І ідуть, і ідуть, і ідуть, і ідуть... I дорога вже не дорога, а строката величезна гадюка, жива й покручена, що за отой лісок, не поспішаючи, полізла... І де її голова, і де її хвіст — невідомо, бо за лісок аж вона потяглася, а хвіст аж за отим бугром, десь там іззаду. А наш віз вискакує з тої гадюки, лишаючи її то в праву руч, то в ліву руч, торохтить по грудках, шелестить травою... |