Реклама на сайте Связаться с нами
Твори видатних українських письменників

Олександр Довженко

Остап Вишня

На главную
Твори видатних українських письменників
Життя і творчість українських письменників
Скорочені твори українських письменників
Творчість Остапа Вишні

Про Олександра Довженка спочатку я почув, а потім уже його побачив.

Ні, не так. Спочатку я з Олександра Довженка реготався, а потім про нього почув, а аж потім уже його побачив.

Якось у редакції «Вістей» Василь Михайлович Блакитний (була така прекрасна людина і прекрасний поет! Молодим і старим письменникам і поетам слід час од часу приходити на його могилу і, посидівши над важким каменем з написом «Василь Блакитний», подумати про минуле, сучасне й майбутнє нашої культури), даючи мені зошит із ватманського паперу, спитав:

— Бачили?

В зошиті тому були карикатури. Я довго дивився на одну з тих карикатур, де поляки падають од тодішніх радянських сірничків («Спочатку вонь — потім огонь»), а потім упав на канапу і почав сміятись.

— Хто це? — питаю.

— Сашко!

— От сукин син! (Найвищий в українців вияв захоплення ким-небудь).

А потім, пізніше трохи, на канапі в редакції побачив — сидить людина в сіренькому пальті і з великим кучерявим чубом. Не пальто з великим чубом, а людина...

Знайомимось.

— Драстуйте!

— Драстуйте! Приїхали? — питаю.

— Приїхав! Дайте папіросу!

Це було 1923 року.

Цього року Олександр Довженко, після дипломатичної своєї «кар’єри», з’явився на харківському горизонті.

А взагалі нашому горизонтові подарувала Олександра Довженка сосницька селянка, середнячка, хліборобка, неписьменна, 1894 року.

Олександр Довженко в своїй автобіографії пише:

«Народився я 1894 року, про що жалію й досі. Треба було б народитися 1904 року. Був би тепер на 10 років молодший».

Довженко жалкує, що народився 1894 року.

А я знаю людей, що жалкують, що Олександр Довженко взагалі народився.

Чому?

Та дуже просто. Коли б Олександр Довженко був не народився, не було б у нас «Звенигори».

А не було б у нас «Звенигори», дивилися б собі люди на «Третю Міщанську» чи там на «Полікушку» і нічого б не думали.

Правильно б у них варив шлунок, не стиралися б у них мозкові півкулі і не мала б великого клопоту «Кіногазета»...

А тепер ось що маєте.

«Новий Леф» в № 1 за 1928 рік пише:

«Редакція «Нового Лефу» дає рецензію т. Перцова на «Звенигору» в першу чергу ось через віщо.

Тов. Перцов здав цю рецензію найперше до «Кіногазети». Секретар її повернув йому рецензію, зазначивши, що друкувати її не можна, бо картина «Звенигора», на думку редакції, є спірна, і він іще не знає, що про неї скажуть робітники. Насамперед редакція гадає виступити не з статтею, а провести анкету про «Звенигору» серед одповідальних кіноробітників.

Редакція «Нового Лефу», цінуючи насамперед іменно новизну, спірність і дискусійність картини, вважає за конечне говорити про «Звенигору», не чекаючи офіціально обов’язкової оцінки.

Але це горе не тільки кінопреси безпорадно озиратися, коли перед очима виникає явище, що не вкладається в штампи прописних рамок...»

Он якого клопоту наробила кінопресі сосницька селянка, народивши 1894 року Олександра Довженка.

А ви говорите!


* * *

Олександр Довженко, думаєте, що зразу, як ото народився, так уже й був видатним кінорежисером?

Ні!

Щоправда, по «натурі він тоді працював» добре, краєвиди бачив підходящі, але про монтаж ще тоді нічого не знав.

Це все прийшло потім.

Довженко, скінчивши учительський інститут, учителював чотири роки. Навчав майбутніх радянських громадян фізики, природознавства, гімнастики.

Потім того, пішов учитись до комерційного інституту.

Там, як він каже, щосеместру переходив з економічного факультету на технічний, а потім з технічного на економічний.

Робив він ці вправи років зо три, аж поки таки догадався і кинув інститут.

Догадливий, як бачите, Олександр Довженко.

Потім — революція...

Праця по наросвіті та по відділу мистецтв.

З 1921 року — дипломатична робота. Керував справами посольства УРСР у Польщі й секретарював у консульському відділі в Берліні.

Кинув дипломатію, вчився малярства у проф. Еккеля, а 1923 року повернув на Україну, прийшов до «Вістей», попрохав папіросу й сертифіката (забули вже про «сертифікатишки»?) та й залишився у «Вістях» як художник-карикатурист.

За цей період його праці він не був Довженком, — він був «Сашком».

Хто ж не знає його знаменитих шаржів, його до корчів смішних карикатур?

Ще й тепер в листах іноді запитують:

— А де дівся «Сашко»? Чого його не видно в «Червоному перці»?

— Не знають, що Сашко вже тепер не Сашко, а кінорежисер Олександр Довженко, що «Звенигорою» своєю збив з пантелику всіх бардів нашої «унилої, третєміщанської» кінематографії.


* * *

Ви Олександра Довженка ніколи не бачили?

Шкода! Його тяжко описати...

Він — стрункий. Він — сухорлявий. У нього високий, хороший лоб і прямий ніс. У нього густе, тверде й непокірне волосся. Воно вже трохи сивувате, та я про це краще не писатиму, бо подумаєте, що він старий, а йому ж усього тільки 34 роки!

Він, мабуть, увесь од волосся, як Самсон!

Отакий він непокірливий, отакий непосидячий, якийсь такий прудкий, що ніколи не ходить повагом.

Він, мабуть, ніколи волів не пас, а як і пас, то тільки в дроковицю, коли, як ви знаєте, звичайний собі половий править не менш, як за барса.

З Олександром Довженком тяжко ходити по вулиці, бо він завжди йде попереду вас.

І завжди він говорить не про те, що було, і не про те, що є, а про те, що колись буде.

Коли він вигадував свого «Васю-реформатора» (його перший кіносценарій), він тяг вас у редакції в куток і говорив страсно:

— Ні, ви подумайте! Маленький Вася в’яже велику дилду!

У нього не так, як у всіх, щоб велика дилда в’язала маленького Васю, у нього навпаки...

І так завжди...

От через те й «Звенигора», бо й «Звенигора» не так, як усі...

Тепер кажуть:

— Ах! «Звенигору» не всі розуміють! Ах!

Ну, звичайно ж, не всі!

А скажіть, кого ви такого бачили, щоб ото коли його бахнуть у лоб чимось таким незвичайним, так щоб він зразу зрозумів, чим його бахнули?

Коли його вдарять кулаком або шворнем, так він зразу впадає, бо він уже цього куштував...

А як це буде не кулак і не шворінь, то він закрутиться на одному місці й блиматиме очима...

Так і з «Звенигорою»!


* * *

У «Звенигорі» є прекрасний кадр.

Пливе «доля дівоцька» за водою, а з густого очерету виходить старий дід і гасить молоду долю дівоцьку...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Попливла «доля кінематографічна» Олександра Довженкова по буйній воді української радянської культури, на прекраснім вінку із «Звенигори» сплетенім...

І ніякі діди з кіногазетних очеретів не загасять Олександрової Довженкової долі ясної!

Не вистачить у них духу, щоб хукнуть!