Діди наші та баби наші

Остап Вишня

Євменові Петровичу — сімдесят шість літ, але він Підліток.

Та він у цім не винний, бо й батьки його, й діди, і прадіди — всі були Підлітки, таке вже їм прізвище було колись причеплено.

Чи малі вони були, чи дідами робилися — все були Підлітки.

Власне, це, може, й не до діла, про яке розповідь далі буде йти, але пояснюємо це зразу, щоб потім ніяких непорозумінь не було.

— Який же, мовляв, він підліток, коли йому сімдесят шість років?!

Так от: Євмен Петрович Підліток, сімдесяти шести років од народження, — дід, значить, — колгоспник, жив собі та поживав собі в нашому селі.

До війни — сторожував, за німців тяжко зітхав та, — як накопає, було, картоплі, ділив ту картоплю на дві купки й говорив дружині, бабі Явдосі:

— Це нам, а оце — «тим»! Однесеш увечері, покладеш на узліссі, під дуплястою грушею. Допойняла? Та як засвербить у тебе язик, ти ж не той... не та-ла-ла-ла, — а краще терпуга полижи...

— Як повернулися наші, — майстрував нові хати, лагодив понівечені.

Та все мовчки, все мовчки...

— І чого ти все мовчиш, Євмене? — бралася за нього баба Явдоха.

— Хопить у нашій хаті й одного аратаря! Ти й сама чотирьох проміжнародних докладачів за пояс заткнеш!

Настали жнива, — дід Євмен першим прийшов до двору колгоспного правління: на легенькому його кіссі біліли новісінькі грабки й вилискувала на бритву виклепана й вигострена коса.

Посходилися косарі: молодиці, дівчата, парубки.

Голова правління вздрів діда Євмена:

— А ви ж куди, діду Євмене?

— Хіба не бачиш: у підкидного грати!

Поінструктував голова, як косити, що й до чого...

Коли вийшли в поле, підійшов до діда Євмена бригадир:

— Так ви, дідусю, лишайтеся коси клепать, та вчіть, як гострити, мантачити...

— Ні! — одказав дід Євмен. — Хай молодші клепають, а я перед поведу!

І вийшло так: хоч як намагалися косарі «підрізати п’ятку» дідові, — не вийшло. Частіше виходило, що залишав дід Євмен своїх косарів далеченько ззаду.

Сідають, було, перепочити, так Євмен Петрович сам ще одну ручку пройде та аж тоді сяде.

Закінчили жнива, підрахували — й вийшло, що дід Євмен виробив кругло на сто сорок два проценти й опинився на першому місці.

Гордий їхав дід Євмен в область делегатом на свято одержання високої нагороди, що її визначив області союзний уряд за високі показники в роботі на сільськогосподарському фронті — перехідний Червоний прапор Державного комітету оборони...

На одній із станцій ввійшла до вагона бабуся та й сіла на лавці проти Євмена Петровича.

Дивилась, дивилась на діда та аж руками об поли ляснула:

— Євмен?! Живий?!

— Ні, мертвий!

— Скільки ж літ, скільки зим!

— А ти ж як, Одарко, жива й досі?!

— А що мені зробиться?

Зустрілися друзі дитячих і парубоцько-дівочих років. І дід Євмен, і баба Одарка росли колись укупі, не раз, було, викахикував Євмен Одарку з комори, коли в Одарки «очі ті були ясненькі, мов той камінь, що блищить». Та віддалась Одарка верст (тоді ще версти були) за сорок од рідного села, і після того не часто вже вони зустрічалися. Так і постарілися.

— Та й куди ж оце, Євмене, ти зібрався?

— Та так... у праходку!

— Пройтись, значить, на старості закортіло?

— Еге ж: у петрівку — мерзлого. А ти куди?

— Та теж так: у праєздку!

— Та то так! Проїхатись — воно веселіш, ніж пір’я на печі дерти!

— І я ж про те! Пожнивували?

— Еге ж! А ви?

— І ми! Зерно стеріг?

— Атож. На горобців кишкав... Курчата пасла?

— Квочки водою обхлюпувала, щоб не квоктали...

— І то діло...

На вокзалі в області дід Євмен і баба Одарка загубили одне одного в натовпі...

Урочисті збори. Зала заллята світлом. Гримить оркестр. Викликають обраних до президії і серед них:

— Підліток Євмен Петрович! Сімдесят шість роківі Виробив на жнивах сто сорок два проценти! Косар!

Грім оплесків...

Простує Євмен Петрович до стола президії, і високо піднесена в нього голова.

— Гостра Одарка Пилипівна! Сімдесят п’ять років! В’язальниця! Сто п’ятдесят сім процентів виробітку!

В залі буря...

За столом президії Одарка Пилипівна сіла поруч Євмена Петровича.

— У праходку, кажеш?

— Ні, в праєздку!

— Ну, тоді я в праходку!

Помовчали...

— Горобці кишкав?

— Квочки водою обхлюпував!

— А я, значить, кишкала...

— Аж на п’ятнадцять процентів мене перехлюпала!

— Квочка ж більша горобця, обхлюпувать її легше, а горобець — маленький, — доки його викишкаєш.

Подивився Євмен на Одарку, а Одарка на Євмена, — та й посміхнулися. Так само посміхнулися, як і тоді, коли викахикував Євмен Одарку з комори і заливало і їх, і вишняк, і соняшники місячне сяйво...