«Село — книга»

Остап Вишня

Сказать, що на селі бракує друкованого слова, не можна.

Таке «слово» на селі є. І його чимало.

Коли взяти у кілька хазяїв заможненьких, що в них і 1921 року дещо вродило, то в кожного з них можна знайти цілий асортимент друкованого слова видання 1921 й 1922 років.

Видання цих років найбільше.

Друкованого слова з часу дореволюційного, часу Центральної ради, гетьманщини, денікінщини вже менше. Але є й таке.

Лежить те друковане слово здебільша на горищі по схованках, по торбинках.

Дехто позапихував його в пляшки, позасмолював і позакопував.

Читають те слово друковане дуже рідко.

Так іноді довгого зимового вечора витягне Кіндрат Степанович торбинку чи скриньку, одчинить її, вивалить на стіл те слово друковане, почухає потилицю й похитає головою:

— На кого чортового батька я збирав оце все? Ну й дурний! От дурний!

— А не казала я тобі?

— Казала! «Казала, та не зав’язала»!

— От і милуйсь!

— Та ні тобі закурити, та ні тобі хоч би що! Ну куди ти його?

І знову збирається воно в торбинку або в скриньку й гириться на горище до другої перетруски.

Видання 1923 року вже мало.

— Не хапає! Та й де його набратись, коли тобі супоня півсотні! Діла!

І оце тепер, коли пригадаєш, скільки того «друкованого слова» кинуто було на село двадцятого, двадцять першого та двадцять другого років, так просто дивуєшся, як-таки до цього часу не встигли зліквідувати на селі неграмотності.

Правду каже приказка:

«Вік живи — вік учись».

Щоб було замість різних малюнків та «водяних знаків» на тім «слові» понадруковувати азбуку та читанку.

На всі б три читанки вистачило.

На «лимонах» — азбука.

На «п’ятилимонах» — одна читанка.

На «десятилимонах» — друга.

І т. д., і т. д.

От тепер, довгого зимового вечора, і було б що читати Кіндратові Степановичеві, торбинку чи скриньку перетрушуючи. А так Кіндрат Степанович нервується, бо:

— Воно мені без діла!

Корисної книжки, що й казати, на селі обмаль.

— Чи нема там у вас якої газетки чи книжки? А то дивіться до чого докурився!

Читаю: «Цар-бо царствующих і господь господствующих приходить заклатися й датися в снєдь вєрним».

— Бачите, до чого дійшло? Цар царствующих прийшов снідати з вірними, а я з нього цигарку! Гріх — та й тільки!

— Повірите, «богородицю» ще до великодня скурив! Що вже бамага добряча: тоненька та вилежана! Кинулася на тройцю Килина за «богородицею», щоб Ванько їй про вспєніє прочитав, а я й палітурки на горище закинув. Металася вона, металася й за іконами, й поза діжкою... А я сидю під яблунею: «Шукай, — думаю, — шукай! На небі вже твоя «богородиця»! З димом, хай бог простить!»

— А воно ж ото на тім світі даром не пройде. Як посадять на сковороду, та тою самою «богородицею» й підсмажуватимуть.

— А що поробите? Його ж, паперу того, не накупишся! Та що вже про мене казати? Я не з дуже праведних... Он дід Оверко і в петрівку, і в спасівку щороку говіє, а й той не втримався. «Діянія» докурює... Сяде на призьбі, розгорне: «І бисть внєзапу з нєбєсє шум, яко носіму диханію бурну й ісполні весь дом, ідєже бяху сєдяще».

Слова які!

А він витре сльозу:

— Прости мене, господи, грішного!

Д-р-р-р-р!

Один тільки вже листочок зостався... А далі вже що робитимемо, так і не знаю. На все село один-однісінький Часослов у Панаса залишився... Ще його покійний дід в Олексіївці на ярмарку купили! Та й з того вже хтось титульну сторінку одідрав...

Так коли трапиться яка газетка, дайте, спасибі вам!

Дав! Дав із своєю «усмішкою». Не страждать же людині!

Отже, як бачите, на селі з «корисними» книжками скрутно. Нема!

Полоскочіть, будь ласка, правління «Село — книга».

Село думає, що за два роки вже можна всі місця перечухати.

Навіть ті, що ніколи не свербіли...

Тут у нас чутка є, що «Село — книга» чимало в Москві книжок закупила тих, що там не йдуть...

У нас вони підуть...

Коли вони російською мовою друковані, та ще з такими словами, як: «аперцепція», «кон’югація», «девальвація», «пертурбація», «сигналізація» й «акція», то тут їх в одну мить розхапають...

Таких завтовшки «закрутять», як у зав. торгвідділом «Село — книги» права нога!

Так чекаємо!

Скільки їй, «Село — книзі» тій, часу треба, щоб до села книжку довезти?

Два роки, бачимо, що мало. Ну, почекаємо ще два роки...

А тоді самі писатимемо, самі й друкуватимемо.

Івашко вже казав оце:

— Со воно за лиха така година: урока тобі завдадуть, а со, ти його з батькового картуза вцитимес? Їй-бо, сам собі книзку напису!...

Отаке!