Про кури, про індики, про директорів і т. ін.

Остап Вишня

Як свідчать стародавні перекази, одна популярна людина, що жила не до різдва Христового і не після різдва, а з’явилася вона якраз в час самого різдва, творила чудеса.

Чудеса ті були з галузі медицини (воскресіння мертвих), річного транспорту (ходіння по воді, як по суходолу) і т. ін.

Сотворила та людина ніби одно чудо з галузі харчопрому: вона нагодувала п’ятьма хлібинами й п’ятьма таранями п’ять тисяч чоловіка.

Підвечерюючи якось в одній їдальні, розговорилися ми з директором тої їдальні.

Директор увесь час доводив нам, що за останній час на його підприємстві не порції зменшилися, як скаржаться клієнти, а збільшилися у клієнтів апетити.

— Не можу я, — гаряче говорив директор, — слідкувати за апетитами своєї клієнтури! За порціями дивитись це справа моя, і я запевняю вас, що порції у мене в нормі, такі як і належить їм бути, а за апетитами хай слідкують ті, кому це належить.

Ми доводили директорові, що збільшення апетитів у клієнтів і його їдальні, і взагалі у всіх «клієнтів» явище цілком закономірне. Життя по війні налагодилося, народ покріпшав, побадьорішав, повеселішав, отже, зрозуміло, що йому хочеться попоїсти і більше, і смачніше.

— Ну, знаєте, — гарячішав директор, — так можна дійти до того, що ніякими порціями я своїх клієнтів не задовольню!

— Задовольните! — наполягали ми. — Мусите задовольнити! Треба тільки стежити, щоб яловичина потрапляла в каструлю, а не поза нею, а свинячі одбивні одбивалися на столі, а не в клієнтури.

У цій розмові жартома ми розповіли директорові байку про оте чудо з п’ятьма хлібинами й п’ятьма таранями.

Директор аж підскочив:

— Адресу!

— Яку адресу?

— Тої людини!

— Померла, — посміхнулися ми, — та людина, так що доведеться вам годувати людей самому, й годувати не чудесами, а добрими стравами!

— Ай, яка шкода! — засмутився директор. — Така неоціненна для нашої справи людина! Три ставки б дав! П’ять ставок би дав! Їй-бо б, дав!

І кріпко директор замислився.

Думав-думав директор та й каже дівчинці-офіціантці:

— А покличте-но мені старшого повара!

Надійшов старший повар, літня вже людина, солідна, хороший, видимо, спеціаліст у кулінарії.

— Знайомтесь, — познайомив нас директор. — Старший наш повар, Гарасим Петрович Бефстроганенко! Сорок років виробничого стажу! Прекрасний фахівець!

Гарасим Петрович скромно присів біля столу.

— Що прикажете, товаришу директоре? — запитав старший повар.

— Чули ви, Гарасиме Петровичу, байку про те, як одна людина п’ятьма хлібинами нагодувала п’ять тисяч чоловіка?

— Та чув колись, ще в дитинстві, що ніби було колись таке чудо! От не пам’ятаю тільки, чи понаїдались ті люди, чи не понаїдались?

— Кажуть, ніби понаїдались, бо ще й залишилось кілька коробок хліба й риби!

— Байка, розуміється, — закурюючи, сказав старший повар, — однак таке чудо буває і на моїй роботі.

І старший повар сумно якось зітхнув.

— Чого ви так сумно зітхаєте, Гарасиме Петровичу? — поцікавилися ми.

— Та так... — нехотя одказав Гарасим Петрович.

— Скажіть, будьте такі добрі, — звернулися ми до старшого повара, — коли це, звичайно, не секрет вашого виробництва, як ви ото так ділите, приміром, хоча б смажену курку, щоб усі порції були більш-менш однакові і смаком, і калорійністю і т. д.? Щоб клієнт був задоволений!

— Складна математика! — посміхнувся Гарасим Петрович.

— А все ж таки? Дома, наприклад, коли трапляється ділити курку, і то не буває без непорозумінь. У курки, на жаль, тільки дві лапки, а за столом сидить чотири чоловіка, і кожному хочеться лапку. Ну, й буває так, що мати, краячи курку, одному дає лапку, другому дає лапку, третьому, дуже вже вимогливо-верескливому, дає ложкою по лобові. Так то ж мати! А вам же луснуть неспокійного клієнта ополоником по кепці не дуже рекомендується. Як ви виходите із становища? Розкажіть, будь ласка!

Гарасим Петрович глянув на директора і почав.

— Ну от... Привозять нам з бази, приміром, двадцять штук курей. З кожної курки я маю зробити певне число порцій, бо меню на сьогодні, скажімо, смажена курка з гарніром. Так... Видають мені, значить, з кладової п’ятнадцятеро курей, я їх смажу.

— Дозвольте, Гарасиме Петровичу! Ви сказали, що з бази вам привезли двадцятеро курей, а смажите ви чомусь п’ятнадцятеро.

Директор їдальні засовався на стільці.

— Обмовились, Гарасиме Петровичу! — підказав директор. — Двадцятеро привезли з бази, двадцятеро ви й смажите.

— Буває й так! — погодився Гарасим Петрович. — Смажу, значить, я двадцять штук курей, потім беру, значить, п’ятнадцять штук курей і ділю їх на рівні порції.

— Дозвольте, Гарасиме Петровичу! Знов у вас помилка: засмажили, кажете, двадцять штук курей, а ділите на порції п’ятнадцять... Обмовились...

— Ділю я, значить, — вів своєї старший повар, — п’ятнадцять штук, бо в даному разі забажалося не сирих, а смажених.

Директор їдальні ще прудкіше засовався на стільці...

Гарасим Петрович не звернув уваги на совання директора й розказував далі.

— Або візьміть ви свинячі одбивні котлети... Привозять мені з бази двісті, приміром, котлет. Я беру сто вісімдесят і смажу.

— Знову обмовились...

Але старший повар не звертав уваги на репліки і говорив, говорив, говорив...

— Привозять з бази картоплі, приміром, сто кілограмів. Я беру сімдесят п’ять кілограмів, чищу й варю чи смажу...

Тоді вже ми не витримали.

— Що за така математика?! — крикнули ми.

— А така, як і в тому чуді-юді, — підніс і собі голос Гарасим Петрович. — П’ятнадцятьма курми годуємо стільки клієнтів, що їх треба годувати двадцятьма... Та й котлетами... Та й картоплею... А бувало й так, що в меню індичка, а на тарілці — курка... Ну, це, правду казавши, ще за аж ген того директора.

— Ну й що ж? — запитали ми.

— Нічого. Був директором Сава Кузьмич, а став Кузьма Савич!

— А де ж Кузьма Савич?

— Там, де й Сава Кузьмич!

— Текучість у директорах?

— Текучість в індиках завжди викликає текучість у директорах! Закон! І от що характерно: індики течуть по вертикалі вгору, а директори по горизонталі в народний суд. Чи то вже так нашій їдальні не везе, чи на такому вона місці стоїть, я й сам не знаю, — знизав плечима Гарасим Петрович. — По других їдальнях і серед курей та індиків, і серед директорів ніякого руху — мертвий штиль, а в нас цього мутного потоку «буряно і много».

— То, може, у вас, Гарасиме Петровичу, індики такі «рєзві» та рухливі?

— Може, може... Тільки ж остогидло вже мені «чудеса» проробляти на манір п’ятьох хлібин з п’ятьма таранями. Пора припинити! — рішуче промовив Гарасим Петрович.

— Припинять! — сказали й ми не менш рішуче.