Про Анатолія Косматенка

Остап Вишня

Цього літа, року, значить, нашого 1953-го, бригада радянських письменників подорожувала по західних областях України.

Письменники побували в Ровні, у Львові, Дрогобичі, Бориславі, Станіславі, у Чернівцях.

Заїздили письменники в райони, знайомилися з життям трудящого люду: робітників, колгоспників, інтелігенції.

Виступали, знайомили трудящих з розвитком радянської літератури, читали свої твори і т. д. і т. ін.

Наші доповідачі, знайомлячи аудиторію з письменниками, що були в складі бригади, говорили приблизно так (за точність доповідей я не ручусь, а зовсім навпаки!):

— Перед вами виступлять:

Дуже відомий і дуже популярний письменник...

Відомий і популярний...

Популярний і відомий...

Письменник, що понаписував і ще й понаписує...

І т. д.

І вже аж наприкінці говорилося:

— І молодий, дуже ще молодий (це голосно!), талановитий (це трішки тихше!) байкар Анатолій Косматенко! Ще він і не член Спілки радянських письменників, та вже на те закандзюбилося, ще вроді він і не письменник, а проте байкар. Взагалі, мовляв, послухайте, а там видно буде...

Анатолій Косматенко виходив на трибуну.

В залі тихішало.

Всі, видать, цікавилися:

— Що ж воно за такий за дуже молодий?

Ну, дівчатка, ті по своїй лінії: дивляться, таки справді молодий, і не лисий, а чубатий, і знову ж таки блондин, і на зріст поставний, одне слово, — прикидали самі собі дівчатка, — безперечно, талановитий.

Старіші й солідніші глядачі думали:

«Дивись, молодий, і не член, а байкар, і талановитий байкар! По-о-ослухаємо!»

І всі уважно слухали.

Анатолій Косматенко читав «Кіт і Киця». Коли він доходив до того місця, де

...молоденька Киця
Як глянула — і закохалася умить, —

А як доходило до того:

Та згодом Кіт не став держатись хати,
Поїсть, поп’є, накрутить вус і йде гуляти, —

Не на Анатолія Косматенка, а на Кота.

Батьки й матері уважно слухали і думали, мабуть: а чи не накручує вуса часом їхній зятьок, що оце привела його до їхньої хати укохана донечка Людочка? Ох, треба придивитися! Щось він дуже вже тещу почав поважати!

Киця з Котом розлучилися. Кіт дітей покинув.

Анатолій Косматенко кінчав байку з притиском:

«Чого ж, — питаю, — не вжилися?»
І завели:
«Харак-те-рами, бачте, не зійшлися!»
Було коли!

Він ішов з трибуни, а в залі лунали рясні оплески.

Потім Анатолій Косматенко читав «В’юна», підлизу й підлабузника, що проліз на посаду наглядача за дном у ставку, замість дзеркального коропа. В’юн, розуміється, і забруднив, і замутив дно. Мораль:

Таких В’юнів, таку слизьку породу
Одразу слід виводити на чисту воду, —

Читав Анатолій Косматенко «Лисичку й Вовка», як побралися Лисичка з Вовком та поїхали автомашиною у весільну подорож, як зіпсувався в дорозі мотор і довелося Вовкові самому тягти машину. Вовк тягнув, тягнув, доки

Зітхнув,
Упав і витяг ноги.
А Лисичка тим часом, в машині сидівши,
М’ясця поїла, в дзеркальце гляділа
(Не постаріла?),
А там схилилася — й рожеві бачить сни.

Жінки й дівчатка, слухаючи байку, хмурнішали: «Що ж це, мовляв, байкар, такий молодий і такий симпатичний, і проти нас? Що ж ми всі — Лисички?»

Анатолій Косматенко — байкар справедливий. Він знає, що не всі жінки Лисички.

Хай не кивають тут вовки:
Мовляв, такі вони, лисиці!
Бо як уважно придивиться,
Буває, тягне Вовк, буває й навпаки.

Під ці слова жінки, бачимо, штовхають своїх чоловіків і кивають головами: «Ага!»

І такими вже оплесками нагороджують байкаря, що аж-аж-аж!

Читав іще Анатолій Косматенко... Та багато він щоразу читав, бо того вимагали слухачі.

Молодий, ще дуже, дуже молодий, не член, а байкар Анатолій Косматенко повоював аудиторію.

А ми, старики, раділи!

Не вірите?

Щоб я з оцього місця не встав — раділи!

Зібрав Анатолій Косматенко двадцять сім своїх байок, а видало їх видавництво «Молодь» з чудесними малюнками Віктора Григор’єва.

Я ніякий не спеціаліст розглядати роботи художників, зокрема малюнки Віктора Григор’єва, але коли я дивлюсь на його малюнки, чи то ілюстрації, чи то розв’язання окремих тем, приміром, у «Перці», я не можу відірвати очей, — вони дуже смішні, і мені весело... Ну, подивіться хоча б ілюстрацію до байки «В’юн», як на дні в ставку лежить догори ногами непритомна черепаха і її карасі водою одливають.

Ну, як тут не засміятися і не порадуватися за художника?!

Так от, видало, значить, байки Анатолія Косматенка видавництво «Молодь». I добре зробило, що видало.

Байки Косматенка грамотні, актуальні, написані доброю мовою.

Я мав приємну нагоду «перевірити» байки, їхній вплив і відгуки на них численних аудиторій, а це, між іншим, найкращий брус! Косматенкові байки сприймаються дуже прихильно і дуже тепло.

Я не маю наміру розбирати кожну байку окремо, — хай самі читачі і розбирають.

Я прочитав байки з приємністю і ще не раз читатиму.

Анатолій Косматенко, може, ще й не Крилов, але його прізвище теж на «ки» починається!

Так держать, Толю! А то й ще кріпше! На «кріпше» дані єсть!

P. S. Я ще ж формально не розібрав жодної байки. Ну, гаразд: розберемо. Візьмімо байку «Ліки». В цій байці рим — десять. Строф — дві. Знаків оклику — три. Знаків запитання — один. Літер «зи» — дві, літер — «ки»... Ану його! Рахуйте самі...