Волошки

Степан Васильченко

Глибоко увійшли в стіни маленькі вікна. Крізь мутні шибки тихою задумою пробивається сине боязке проміння, білою хусткою впало додолу й на стіл, на сивий килим. Із затінку над столом посхилялися сумні образи в сухих гвоздиках, у любистку та м'яті. На столі з-під рушника виглядає житній хліб, дерев'яна сільничка, а рядом з ними темніє пучок свіжих кучерявих польових волошок. Тихо в хаті. На полу коло напільного віконця спить мати. Коло печі під благенькою рядниною лежить на долівці дівчинка Устина.

Пізно вже, а їй не спиться. Вовтузиться, розкривається, тоненькі рученята за голову закидає, водить розплющеними очима по хатній прозорій темряві і щось вимарює собі. То соромливо всміхається, то мрійно зведе перед собою засмучені очі й шепоче щось губами. Відразу здерла з себе ряднину, проворненько схопилася й побігла до столу. Схилилася над волошками і стала квітку до квітки чепурненько складати в букет. Далі пішла до дверей, заторохтіла горщиками, водою заплюскотіла.

Мати на полу перестала сопти, підвела з подушки голову.

— Що ти там пораєшся? — промовила вона хрипко.

— Та нічого... спіть собі! — тихо одмовила дівчинка.

— Вечеряти вдруге збираєшся, чи що? — допитувалась мати.

— Та нічого — кажу ж вам! — нетерпляче заспокоювала її дівчинка. — Волошки поставила в воду, щоб не зів'яли до ранку, — сказала спокійно далі.

Мати позіхнула.

— Возиться з ними, немов справді з чим путнім. Спала б краще.

Устина мовчала.

— Що ж, хоч десять копійок дасть тобі за них? — ліниво спитала мати, протираючи рукою очі.