Відьма

Степан Васильченко

А внизу затишно під густим наметом; тільки, як грізні привиди, товпляться звідусіль тісним військом стовбури.

Глянув Іван навкруги — і почав розгортати кожухи, в яких, як у гнізді, стиха пустуючи, кублились в одних сорочечках діти.

Вийняв одно, швидко поцілував, кинув із саней — як було, в сорочині. Тоненько, різко закричало у снігу одно, за ним — друге.

Старшенька вхопилась за батькову руку та уголос:

— Тату, не кидайте нас!

Плакала, рідненьким, голубчиком ніжно взивала, руки цілувала, жалю благала.

— Не плачте, діти: прийде швидко мама, забере вас до себе, — умовляв Іван.

— Ми будемо слухняні, ми будемо мачусі годити, дітей тобі глядіти, — вичитувала, як стара, примовляла, — ми повиростаємо — підемо служити.

— Не будеш ти, моя дитино, служити, по наймах отиратись. Підеш ти до бозі, а в бозі — гарно тобі буде. Прости, доню моя, гріх мій та перекажи милосердному, хай і він прощає.

Нагнувсь поцілувати.

— Тату!

Охопила рученятами, припала, прип'ялася вустоньками...

Одірвав, легеньку й чіпку, як реп'ях, та й кинув із саней далеко в сніг.

Шарпонув віжками.

Як легенька пташка білопера, стрепенула крильцями, знялася і вже билася, вчепившись за санки.

Вхопив її за плечі, пхнув дужою рукою.

І впала дитина горілиць на сніг.

Хльоснув батогом коняку, помчався, озирається.

Плутаючись у сорочині, лине услід, спотикається по снігу біла пташка; щось квилить тоненько, сніговим пилом курить.

— Н-но! — ляснув батіг раз, вдруге, і ще, і ще...

— Ввв... — заходяться німі велетні вгорі, і вже тільки в ушах причувається, як серед шуму-бору квилять десь голі пташенята, що бурею викинуло з гнізда.

В хаті у Максима Чичуйка — як у вінку.

Стіни білі, долівка жовта, од рушників стоїть рожева темрява. Тихо в хаті.

В сухих квітках ритмічно блимає перед іконами лампадка, мов грає якусь веселу мелодію без гуку.

По запічках, по лавах, поза рушниками, навіть на новому килимі, що застеляно стіл, — скрізь німі танцюри-тіні.

Трісне лампадка, захвилює на всі боки полум'я — і пішли навприсядки, напідскоки, вихиляються, руками вимахують — усі разом, як одно.

На покуті — горщики з кутею та узваром у сіно глибоко зарились, у мисці — свята вода з кропилом.

Стоїть густий дух од сіна та сухих васильків. Тепло. А на столі на святковому килимі — горою пироги, ковбаси, риба, паляниці... Зверху кидає мрійний світ на їх лампадка.

Спить на полу мати з дітьми, дрімає на печі Максим. Гуде хуртовина надворі, трубить у каглу. Чогось Максима непокоїть: раз по раз крізь дрімоту турботно здригається в нього у грудях. Ох, ця буря!..

Хоче щось пригадати — сон мов хвилею кудись односить.

Зітхнув на всі груди, легенько щось там здригнуло — і вже з грудей пустив дух рівно, спокійно.

Двічі дихнув Максим носом, третього разу увірвався.

Лупнув очима, підвів із постелі голову, прислухається.

— Усте, Усте! — стиха покликав він. — Усте, чи ти спиш?

— А... га! — хрипко зо сну обізвалась жінка.

— Усте, ти нічого не чула?

— Ні... — одкашлялась. — Ні, а що? — повторила голосніше, з тривогою.

— Щось мені приверзлося чудне — бог знає, проти чого. Причулося, немовби десь мої хрещеники голосять: «Тату, укрийте нас!»

— От, хай бог криє, цариця небесна! — Устя підвелась на постелі. — Гляди, щоб не надумала ота відьма заподіяти їм що-небудь. Бо там хуторські люди прямо криком кричать, що вона їх зведе. Чадом не вдалося подушити, то, може, знов що надумала?

Максим підвівся й став шукати на комині люльку.

— Бачив сьогодні під церквою кума — підстригся, підголився: мов на улицю вирядився. Забачив мене — та зразу шаміль-шаміль поза людьми, а очима блиснув на мене, як той злодій. Щось тоді мене торкнуло — треба, думаю, зайти сьогодні провідати хрещеників, та, як на лихо, забув. А вертаючись із церкви, наздогнав Павла Ярового. «Як там сироти?» — питаю. Махнув тільки рукою. «Коли б, — каже, — вже бог прийняв їх краще». А далі й розказує. «Оце, — каже, — вчора — мороз, аж дух забиває, а воно, сердешне, через увесь хутір босе, в одному жупаночку за решетом скаче. Спотикається, за слізьми дороги не бачить».

— Ой леле... — хитає головою Устя, — коли б та нещасна мати знала, — може, сама подушила б їх: менше горя у світі знали б. Ну, а як ото вже йому дивитись на їх!

— А йому що?.. Він радий, що жінку взяв молоду та здорову.

— Батько!.. — зітхнула Устя. — Ой!.. Вистріляти б таких батьків!.. Бач, знайшов сиротам матір! Там, кажуть, і батьки її якісь нелюдські. Ні люди до них, ні вони до людей. У церкві ніколи не побачиш — вовками якимись живуть. Сумно їхати, кажуть, вночі мимо того відьомського кодла, а його, бач, невідома вперла в ту сім'ю, так, немов не було йому інших людей у світі...

Побідкались, погомоніли; Максим докурив люльку, вибив попіл і став умощуваться на сон. Обмара розвіялась, мов не було. Позіхнув, потягнувся:

— Ф-р-р...

Заснув.

— А гу, гу-у!.. — страшним голосом перегукувалось щось у степу. Здавалось, якісь злочинці поралися коло темного діла, подаючи один одному голос здаля.

А коло вікон щось жалібно вило, просило, тужило.

На напільному вікні одірвало од степу край матки й тіпало нею, як щось живе рукою.

— О-ох, о-ох... ох, ох... — тремтіло щось надворі голе, підскакувало, мов за дрижаками слова не скаже.