Реклама на сайте Связаться с нами
Твори видатних українських письменників

Циганка

Степан Васильченко

На главную
Твори видатних українських письменників
Життя і творчість українських письменників
Скорочені твори українських письменників

— Безпремінно напишу, тільки ж і ви пишіть. А тоді колись знімемося й карточками обміняємося. Добре?

Так розмовляючи й доїдаючи пиріжки, дійшли вони до того місця, де дороги розходилися: Галі треба було звернути до станції, Грицькові — до своєї будки. Прощаючись, обоє спинилися.

«Чого ж це ми ні слова про «теє» не споминаємо?» — подумав Грицько. Галя стояла й теж щось думала.

«Ні, мабуть, не вміємо ще ми кохатися!» — думав Грицько.

Аж тут сталося щось таке, чого він ніяк уже не дожидав: очі в Галі засвітилися якоюсь рішучістю, лице до ушей почервоніло; заплющивши очі, вона раптом нахилилася до Грицька і ткнула чимсь м'якеньким і ніжним чи в ніс, чи в губи. Од несподіванки Грицько навіть одкинувся назад.

Потім, зрозумівши, до чого це воно йде, він і собі простяг губи, щоб одповісти тим же, та було пізно: Галя вже одхилила голову, і його губи цмокнули в пустому повітрі.

Галя, закутавшись хусткою й схиливши голову, пішла швидко. Перші хвилини Грицько навіть не розумів добре, що саме сталося. Потім буйна радість хвиля за хвилею стала огортати його.

«Це ж вона поцілувала мене!» — подумав він, і йому захотілось закрити очі й стрілою побігти улицею, покотитись колесом з якими-небудь дикими вигуками. Йшов він, і здавалося йому, що дороги він не доторкається. Про те ж, що сьогодні він, перший ученик, сидів у карцері, в його вийшло з голови.

Що ж, немає без колючок рож...


Над Мар'ївкою спочивала ніч. Могутні дуби, що густою лавою стояли понад озером, повилися густими тінями. В небі сіялися зірки й виблискували в темній, як криця, воді. В гаю цвіли весняні квітки і пахли. На березі озера, в траві, лежали Грицько і Яків, коло їх валялися розкидані по траві книжки, жмутики конвалій. Яків лежав горілиць, курив цигарку й дивився на небо. Грицько лежав до його спиною й, зіп'явшись на лікоть, дивився мрійно на воду. Лінь і втома окутала їх.

— Яків! — після довгої паузи звернувся до товариша Грицько.

Той щось муркнув собі під ніс, кинув у воду цигарку й ще пильніше став вдивлятися в небо.

— Яків! Хочеш говорити? — спитав Грицько.

— Н-не хо... — ліниво протяг той.

Замовкли. Із-за дубів став здійматися на небо місяць, червоний, великий, як червоного золота діжа; вирізалися над темною масою гаю вершечки дубів, огневими шпильками пронизалася вода. Серед тиші часом поверх води випліскувала риба, лишаючи по собі на тихому лоні розпливчаті круги. Десь скрипів віз; за гаєм, у хуторі, співали дівчата.

— Яків!.. Про що ти думаєш? — спитав знов Грицько.

— Ось глянь сюди! — промовив Яків, дивлячись на небо. — Он, бач, на небі зорі, а що там, над тими зорями?

— Там інші зорі.

— Ну, а за іншими?

— Там знов зорі.

— Зорі, та й зорі, та й зорі... а краю немає?

— Немає краю.

— От штука!.. — Яків зітхнув і замовк.

Грицько глянув на небосхил, і йому стало здаватися, що він сидить не в гаю над водою, під темним небом, а в великій-великій хаті. Стеля в тій хаті — блакитне, убите срібними бляшками небо, діл — блискуча вода в озері, темні дерева — то вінки, розвішані по стінах, а місяць, мов лампадка, тихо освітлює всю хату.

За кущами щось зашелестіло, і через місток скоро промайнуло дві тіні з тихим сміхом і боязкою, короткою мовою. Хлопці глянули їм услід.

— На гуляння побігли, — трохи помовчавши, промовив Грицько.

— Умгу... — буркнув Яків.

— Цілуватися будуть...

— Нн-да...

Далеко на озері, з-за очеретів, виринула під проміння низка човників: рибалки розставляли ятери.

Яків потягся, сів, осміхнувся й заспівав чудовим дзвінким альтом:

Чорнії очі, чорнії очі,
Темні, як ночі, ясні, як день.
Ой очі, очі, очі дівочі,
Де ж ви навчились зводить людей!..

Тихою, чарівною тугою понеслася пісня над водою, луною оддалася десь за озером і стихла.

— Знаєш, що я скажу тобі, батьку! — обірвавши пісню, раптом звернувся Яків до Грицька; лінь зразу зникла з його лиця. — Пам'ятаєш, як допікав я тобі Галею?.. Все брехав я тоді! Їй-богу, брат, брехав!

— Та ну! — здивувався Грицько.

— Брехав — вибачай! Маю сам гріх — і тепер покутую тобі його. Раз колись на вечерні в церкві Галя стояла в темному куточку; недалеко од неї ти: і я підстеріг, як вона глянула на тебе... Ех, брат, і глянула ж!.. Мені чогось зробилось тоді так гарно і смутно чогось... і я позавидував тобі. Люби її, брат, плюнь на все, що там хто каже: вона гарна дівчина. Виростеш — поженишся з нею... З вас гарна вийде пара!

Грицько зітхнув і, трохи перемовчавши, промовив:

— Усе теє треба забувати... Ех, Яків, не знаєш ти, що в мене на думці! — ближче присуваючись до його, почав він щирим голосом. — Галя — то так собі... не важне... а головне у мене зовсім не те.

— Ну, а що ж? — тихо спитав Яків.

— Мені, знаєш, перш усього хочеться вчитись та й учитись, знати все, а тоді що-небудь зробити таке, щоб усі здивувалися, щоб... ех... не вмію я вимовити тільки! — прибавив він, зітхнувши.

— Колись був у нас на станції жандар, — після паузи задумливо казав Грицько, — він розказував про якогось студента. Як його брали в тюрму за те, що він правди все шукав. Такий гордий, казав, сміливий; начальству всю правду ріже у вічі, скрізь, каже, неправда... Все за бідних людей стає, а сам — пан! Каже — заховали правду та й держать під замками!

— Яка ж то правда? — тихо-тихо спитав Яків...


. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Високо піднявся над Мар'ївкою місяць. І в хуторі, і в гаю все змовкло, заснуло, а хлопці сиділи над озером і тихо розмовляли. Очі горіли у їх, уші палахкотіли. Новий, чарівний світ, світ героїв, страждання за ідею, за правду починав розкриватися перед їхніми очима й вабив своєю могутньою красою... А в грудях тремтіло і замирало бажання сміливо вступити у той і жагучий, і страшний, і непереможно привабливий, прекрасний світ...


Другого дня в школі був акт. До школи поприходили хлопці з більш поважним виглядом, зодягнені по-празниковому, і навіть менше, ніж завжди, на дворі пустували. Старші школярі, особливо ті, що цього року кінчали школу, навіть зовсім не брали участі в гульні.

Збившись окремим гуртком, вони обмірковували свої справи; поділялися думками, хто куди думає поїхати по школі. Либонь, усі намірялися роз'їхатися по школах: по фельдшерських, по семінаріях, по технічних.

Один Макар тільки одставав од товаришів: його батьки одсилали кудись у приказчики, Макар жартував, називав себе майбутнім купцем. І тільки після того, як, одержавши похвальний лист з рук учителя, заплакав він, як дитина, схилившись на лаву, — усі побачили, як боляче було йому розлучатися з мріями про вище вчення.

Всім випускним було смутно. Шкода було товариства, школярського життя, шкода шкільних стін, де збігло стільки років і де пережито стільки вражень, добуто стільки знання.

Краще за всіх, здається, почував себе Піхтір: він боявся, що в цьому році його виженуть зовсім з школи, бо він був второгодник, аж йому дали дві передержки — і він ходив по двору мало не догори ногами.

Коли розходилися хлопці по домівках, Грицька наздогнав Андрій і перший раз за скілько місяців подав руку.

— Ну, батьку, годі вже нам сердитись — може, я винний трохи, може...

— Е, що там згадувати! — міцно стискаючи йому руку, радо сказав Грицько. — Що було, те минулося...

— Але ж, батьку, признайся, — осміхаючись, казав Андрій, — таки гарна була капосна циганка, коли задурила голову навіть старому Тарасові Бульбі!..

Перед хлопцями зринула постать чорноокої веселої дівчинки, що ясною зіркою пройшла на фоні їх школярського життя, і колишні вороги глянули один одному в вічі й засміялися.