XV
І в ворога учиться — добра штука:
Безпечно се, і здасться нам наука.
А вчити... Ні! І друга страшно вчити,
Щоб ворога із його не зробити.
XVI
Хвилі не вір ти мінливій:
Вітер де віє, туди вона й б’є,
Берег твердий незрадливий —
Він тільки певний притулок дає.
Слову не вір ти людському —
Хвилі у морі хисткім забуття;
Ділові вір ти міцному,
Грунтові зросту, основі життя.
XVII
Народ-герой — героїв появляє,
Шануючи, він їх вінцем вінчає:
Високий дух високість признає.
А раб-народ, як є герой у його, —
Він на борця величного свойого
Грязь кидає, його камінням б’є.
XVIII
Наші сили й почування,
Думи, мрії, міркування,
Рук і мозку поривання,
Все, чим тіло й дух багатий, —
За одно ми мусим дати:
Щоб ізнов народом стати!
Щоб прийти на свято згоди
Нам між іншії народи
В сяйві слави і уроди!
XIX
Ти один, а їх багато?
Ну, дак що тобі? Байдуже!
Більше буде в тебе свято,
Як подужаєш їх, друже.
Де багато — ще не сила,
Дужість міряй не лічбою:
Перевага там, де сміла
Сила духу в правім бою.
XX
Твердо гордий дуб стоїть:
Ані лютії морози,
Ані бурі, ні погрози
Не змогли його звалить.
Як той дуб, ти гордо стій:
Хай ні зради, ні догани,
Ані муки, ні кайдани
Дух зломить не зможуть твій.
XXI
Як сонце могуче, такий будь і ти:
На доброго й злого ти рівно світи,
Освічуй їм шлях, щоб до правди іти.
Як сонце — в надхмарному краї сіяй,
Низькому до себе сягнуть не давай:
Високеє небо — то рідний твій край.
XXII
На троянді шпички. Та як рожі цвітуть, —
Все колюче ховають квітки;
Прийде осінь сумна, — квіти всі опадуть,
І стирчать самі гострі шпички.
Горе й радість дає нам життя молоде, —
Колючки і квітки дає всім;
Прийде старість — і радість уся пропаде,
І зостанешся з горем самим.
XXIII
Хто руйнує, — по тім зостається руїна.
А руїнник поліг, — проминає година —
І руїна сумна вже зника в бур’янах,
А лихеє ім’я розлетілось мов прах.
Хто будує, — лиша по собі будування
Про потребу людям і про добре вживання:
В тій будівлі людське покоління зросте,
І творцеве ім’я йому буде святе.
XXIV
Повний місяць ясний про згасання
Не гада серед пишного сяння.
Як сміються ще дні весняні, —
Нащо думать про бурі хмарні?
Дуб зелений у літню годину
Не гада про сніги й хуртовину.
Не схиляється ж хай голова,
Як її сивина не вкрива.
XXV
Норець в глибоні поринає кипучі,
І з моря виносить він перла блискучі —
Окрасу морськую земної уроди.
Так розум порине в простори чудовні,
Небесні й морськії, і перла коштовні
Виносить відтіль — таємниці природи.
XXVI
Неможливо, кричать боязкі, досягти,
Бо добути його — то над людськії сили!..
Не кричи, а іди і візьми його ти:
Неможливе — се те, що не вдіяв ще смілий.
XXVII
Звикли завтра всі людці робити,
Плентатись помалу до мети:
Звикни лиш робити все сьогодні —
І до неї перший прийдеш ти!
XXVIII
«Зроблю», — сього сахайся слова.
«Зробив», — оце потужних мова.
XXIX
Хочеш вік прожити марно ти?
То малої добирай мети,
Щоб за тебе нижчая була:
Бо мала — вона й тебе змалить,
Бо низька — вона й тебе знизить,
Бо з дрібною, то дрібні й діла.
Хочеш вік прожить немарно ти?
Вищої шукай собі мети,
Щоб за тебе більшая була:
За великою зростеш і сам,
З нею воля духові й рукам
І великі на ввесь світ діла.
XXX
Коли хочеш ти добро зробити, —
Поспішай його робити швидше,
Поки є його чинити сила:
Як багато вже таких бувало,
Що з добром барилися, аж поки
Час тяжкий робить лихе примусив.
XXXI
Ще змога є — пий любі солодощі,
Не поспішайсь так швидко розлучатись,
Не виривайсь так у кохання з рук, —
Вона й сама, розлука, скоро прийде:
Розлукою нудною чи тяжкою
Все в світі сім кінчається, yce!..
XXXII
Ні, не сумуй, поете безталанний,
Що ти малий, поміж людьми незнаний,
Що у тобі вбача людська юрба
Такого, як сама вона, раба,
Ще й гіршого, і подвиг твій великий
Стріває сміх чи крик ворожий дикий:
«Ти ще живий, — тим не прийшов
твій час,
Бо тільки смерть великих робить з нас».
XXXIII
Лихо в світі не довічно
Мучить нас і боре,
Бо так саме, як і щастя,
Так минає й горе.
XXXIV
Як тебе вороги на хресті розіпнуть,
То стогнання свого ти не дай їм почуть, —
З твоїх мук не радіють нехай.
Ти погордою мстись! Не забудь ні на
мить:
Всім вікам така смерть буде ясно світить, —
Неподужаним ти умирай!
1898—1903
|
