Реклама на сайте Связаться с нами
Твори видатних українських письменників

Чия робота важча?

Борис Грінченко

На главную
Твори видатних українських письменників
Життя і творчість українських письменників
Скорочені твори українських письменників
Ой ще за наших батьків те було:
В нас молоде на Вкраїні подружжя жило —
Був чоловік, а на ймення Хома,
Жінка Марина
Та ще маненька дитина, —
Ну, та вже більше нікого й нема.
Добре їм жити: весела хатина,
Єсть що і з’їсти, і спити,
Єсть у чому походити,
А якщо часом чого і нема,
— Буде і так! — говорили Марина й Хома.
Тільки одно було лихо:
Не повсякчас у їх тихо, —
З жінкою часто Хома все змагався,
Працею все він своєю було величався:
Трохи обід, чи вечерю не вспіє Марина зварити,
Зараз уже й починає Хома гомоніти:
— День увесь робиш, аж піт обливає,
А тут ще й їсти немає!
Вже мені цяя жінота!
Ну, і яка їм робота?
Нічого їм тут робить увесь день, —
Сядь та й сиди хоч, як пень!
Що там, що їсти зварити,
Погодувати там діти —
Нічого їм і робити!
Нашому ж братчикові мужикові
Гірш, ніж волові:
Робиш щодня до кривавого поту
Й не переробиш ніколи роботу:
Треба орати і сіяти, треба й косити,
З поля возити снопи й молотити —
Е! та вже що і казати!
Хоч ось візьми й не виходячи з хати:
Кожний кілочок тобі і поличка
Наша робота — воно ж не дурничка!
Жінці ж все забавки, діла ж нема!..
Так метикує частенько Хома.
Слухала довго Марина й мовчала.
Розум сама собі мала.
А як увірилось те ж все та те їй щодня вислухати, —
— Слухай сюди, чоловіче! — вона починає казати:
— Нащо все лаять жіноту?
Ну лишень завтра мінька на роботу!
Я вже така тобі добрая буду,
Що чоловічеє лихо на той день відбуду:
Вийду у поле косити,
Ти ж зоставайся варити;
Звариш обід та й винось, щоб і я попоїла.
Та іще трошки на завтра єсть діла:
Просо стовкти мені, масло тоді сколотити —
Нічого більше робити!
Тільки гляди: нагодуй та доглянь ти дитину,
Та і курчат назирай, щоб в лихую годину
Часом бува не вхопила шуліка —
Все: тут робота, здається мені, невелика!
— Добре! — на те їй Хома відмовляє, —
Мудрощів тут вже ніяких немає,
Бо тут немає ніякого й діла.
Тільки ж і ти щоб луку мені за день скосила:
Завтра побачим, чи втнеш ти косою —
Матиму, мабуть, сміху я з тобою!
— Та — що Бог дасть, те і буде —
Вже ж і жінки таки люде!
Так промовляли
Та й спати вони полягали.

Тільки уранці зоря заясніла,
Вже чоловіка Марина збудила:
— Час, чоловіче, вставати, —
Треба корову доїти, в печі розтопляти!
З полу підвівся Хома, у потилиці чуха:
— Будиш, неначе невістку свекруха —
Нащо так рано? — Марина сміється:
— То чоловікові рано здається,
Нам же оце саме час уставати.
Вже я іду! Ти ж корову вставай одганяти!
Хліба взяла та й пішла собі з хати.
Чухався довго й кректав ще Хома,
Далі почав обуваться — онучі нема.
Довго прогаявся, поки онучу знайшов,
Потім обувся, одягсь, до корови пішов,
Сів, починає доїти —
— Ну, та й погано сидіти!
Хоче інакше він сісти ізнову
Та й ізлякав тим корову, —
Тая корова ступнула,
Якось дійницю ногою штовхнула, —
Все розлилось, молока вже нема!
Лаяв корову довгенько Хома.
Гляне — аж череду вже одігнав чередник
(Бо повертаться швиденько Хома наш не звик).
Нічого більше робити,
Треба у поле корову гонити.
Поки сюди та туди — а воно далеченько —
Сонечко стало уже височенько.
Треба топити. Почав розтоплять —
Каторжні дрова чогось не горять.
Так там, чи сяк, а уже розтопив.
— Треба згадати... — На лаву він сів —
— Треба згадать, що робити:
Просо товкти, мені масло тоді колотити...
Дарма, я штуку утну —
Все я зроблю за годину одну.
Тільки оті урагові курчата —
Де їх углядиш у ката?
Порозбігаються всі в бур’яні,
Вхопить шуліка, — так буде мені!
Стій же! не дам їм тікать!
От він курчат починає в’язать.
Всіх на одну поворозку зв’язав у ту ж мить —
— Будете вкупі тепер ви ходить!
Далі він просо у сінях товкти почина —
— Стій же! — надумавсь. — Хома, та не зна!
Буду два діла відразу робити:
Горщик з сметаною треба до пліч причепити, —
Просо товктиму, сколотиться й масло!
Якби ще тільки в печі не погасло!
Горщик на спину чіпля за плече,
Просо усипав і в ступі товче;
В хату на піч, на дочку поглядає,
Низку курчат у дворі назирає —
Діло не йде, а біжить!
Глянув — шуліка здорова летить
Та до курчат. Ухопила одно —
З іншими ж вкупі було там воно —
Так усю низку вона й потягла!
— Щоб ти навіки пропала була! —
Скрикнув Хома й дременув навздогін;
Швидко біжить, проклинаючи, він.
От, як на те, то немає і дрюка —
Хоч би яка камінюка, —
Стала б в пригоді.
Бачить — сокира стремить у колоді:
Він на шуліку — а річка край двору була, —
Так та сокира туди й загула!
Сам же Хома як спіткнеться та — гуп!
Масло із горщика — хлюп!
Геть все додолу розлив,
Горщик побив,
Та ще до того сметана його
Пообливала всього,
Голову й вид обмастила.
— Це ж мене, — дума Хома, —
Всюди лихая година побила:
Масло розбилось, сокири нема,
Те ж і курчат... Наробив же я діла!..
Ледве підвівся, втиратись почав...
Довго він чухавсь, на долю свою нарікав,
Та — що було, — не вертати!
Треба іти хоч до хати.
Тільки у сіни — пропала робота!
Виїла геть усе просо свинота;
В хаті кричить, репетує дитина...
В хату Хома — ой лихая година!
Горщик в печі, пустувавши, Оксанка мала
Там обернула і руку собі попекла.
Бідний Хома що й робити не знає,
Дивиться — другий вже горщик збігає;
Кинувсь одставить, та взявся у бік, —
З горщика борщ на черінь і потік.
Плаче дитина й роботи нема —
Журиться бідний Хома.
Він би уже й до Марини побіг,
Та усе склалось неначе на сміх:
Вся у сметані сорочка на йому,
Сором між люде і вийти із дому;
Взяв би він другу, та ключ вже од скрині
Аж у Марини.
Плюнув сердега, забавив дитину,
Та вже як Бога жде з поля Марину.
Ще не смеркалось Марина прийшла
Сіно скосила і ціле усе принесла.
— Чи ще живий, чоловіче? Чому
Ти не виносив обідать? — говорить йому.
— Де твоє масло, курчата, пшоно?
Бачить, — тут лихо та ще й не одно:
В хаті й на дворі ладу скрізь нема.
Трохи не плаче Хома:
— Жінко-голубко! до віку, до суду
Більше ніколи казати не буду,
Що у жіноти
Немає роботи!
Знаю тепер я до вічного віку
Хатню роботу жіночу велику,
Знаю тепер чого варта вона:
Наша робота одна та й одна,
А у жінок, мабуть, тисяча буде.
Всім розкажу, нехай знають всі люде, —
Всім-бо нам треба те знати,
Як ми повинні жінок шанувати!..

1889.ІХ.7 (19)