Сам собі пан

Борис Грінченко

Він тоді глянув так неймовірно по панах, а той огрядний пан з чорною бородою, читаючи книжку, та й киває з-за книги головою:

— Його, його, — каже.

Здвигнув кондухтор плечима, цокнув по білетові та й вернув. Подався далі.

Коли це трошки згодом підходить до мене той молоденькйй панок із білявими вусиками. Зіперся на стовпчик, утупив у мене очі та й питає:

— А ти ж, мужичок, як це: завсігди їздиш у первому класі? — Випитує б то, що воно за чоловік.

— Так, як Бог дасть, — кажу.

— Чи, може, ти козак?..

— Та козак.

— А де ж ти живеш: на селі чи хутір свій маєш?

— На селі.

— Далеко від станції?

— Де там, зараз і станція.

— Ти ж на станцію ходиш чи їздиш?

— Як коли йду, а як треба, то й їду, — відказую спокійненько, — що то воно далі буде?

— А їздиш же ти одним конем чи парою?

— Як треба, то й трьома поїду.

— Возом, чи, може, чим іншим?

— Як треба возом, то й возом, а як чим іншим, то й іншим, — одспівую паничеві, згадуючи свою гарбу.

— Ти ж сам їздиш, чи, може, й наймит у тебе є?

— Чому нема?

— А хата ж у тебе велика?

Докучило вже мені це.

— Та саме як на мене, — кажу. — А у вас, пане, яка, — чи велика?

— Як? — говорить.

— Та хата, — кажу, — у вас велика?

— А тобі яке діло до моєї хати? — вже сердиться панок.

— Та ви ж за мою питаєте, — відказую так собі плохенько. — А наймита ви держите, пане, чи самі на станцію їздите?

— Чорт зна що говориш! — одказав мені на те панок та одвернувся та й пішов.

Ну, дарма. Сидимо собі та й їдемо. Пани про своє говорять, а я сам собі про своє думаю та на всячину роздивляюся. Мене покинули, вже й не дивляться на мене.

Добрий тютюн пани вживають, аж пахне. Наш так смердить, а цей як ладанець. Якби такого чоловік заживав, то жінка й не вигонила б у сіни з люлькою.

Е, а це вже не ладанець! Товстий пан із двоїстою бородою та закурив таку товстючу чорну цигарку, просто з листя кручену. Ну, та й міцна! Ця й мені дух забиває. Треба, мабуть, самому покурити, а то задавить.

Отак собі думаючи, витяг кисета та й набиваю люльку. Набив, закурив...

Коли чую: кхи-кхи-кхи! Я й не туди-то, що це мої пани кашляють уже від мого люлечного. Зараз і підбігає той паничик із закрученими вусиками:

— Мужичок, а мужичок, а зачим ти куриш?

— Та, — кажу, — пане, покурити схотілося.

— Не можна тут курить! — говорить.

— Адже ж пани курять, — одказую, — от і у вас цигарка в руках.

— То, чуєш, табак не той, а в теб'я тютюнище такой, што ввесь вагон засмердєв.

— Коли ж у мене нема іншого. А хіба ж, — питаю, — тут мужицького тютюну не можна вживати, а самий панський?

— Авжеж!

— А де ж це написано?

— Отам! — та й показує на табличку.

— Ні, пане, я письменний: там написано про те, щоб не виходити з вагону, як поїзд їде, а не про тютюн.

Коли тут як зірветься з місця той пан з двома мичками на щоках, як підбіжить до мене, як гуконе:

— Вон, мужлан! Вон! Не смій курить своєї смердючої гидоти!

А сам аж труситься зо злості, а червоне обличчя аж двигтить. Ну, мені спершу трохи моторошно стало, а далі думаю: чого? Та й кажу, пихкаючи собі люлечку:

— Ви, пане, не кричіть і не тупотіть, бо й мої такі самі гроші, як і ваші, а ота цигарка, що в вас у руці, може, вона мені смердючіша, ніж вам моя люлька.

Як же затупотить мій пан, як же зарепетує:

— Кондухтор! кондухтор!

Та й побіг із вагона.

За малу годину вже й з кондухтором вертається. Зараз той до мене: