Екзамен

Борис Грінченко

— Ну-ну! — підганяв батюшка. — Я ж вам ето об'яснял, как же ти не знаєш?

— Тройця... — почина хлопець і стає. — Тройця... це — бог отец, і син, і дух святий...

— А що ж то, три бога? — допитується член.

— Ні, один...

— Ну, как же то один? Розкажи!

Хлопець мовчить.

— Ну, чого ж ти мовчиш? — знов підганя батюшка: — Ти ж знаєш!

Хлопець то червоніє, то біліє, він тремтячою рукою тре чоло, видко, як замружіли і змокріли очі, затіпалися губи. Йому стало страшно.

— Ето значить... обикновенно, це всьо одно, шо от свєт од сонця ісходить і шо того... теє... — об'ясніть йому, батюшка! — докінчив член, що хотів був навести відоме порівняння з біблійної історії Рудакова, але не зміг і заплутавсь.

Батюшка вияснив.

— Тепер по священной історії... — промовив учитель.

— Розкажеш про Ноя і его синовей? — спитав піп.

— Розкажу, — відмовив, трохи заспокоївшися, хлопець і почав розказувати.

— А що, — зненацька перехоплює його оповідь член, — харашо сдєлал Хам с отцом?

— Ні...

— Обикновенно, он отца не уважал, посміялся с него... за то єму і наказаніє. А ти уважаєш отца? Слушаєшся? — зненацька грізно запитується член.

— Слухаюсь... — відмовляє переляканий його голосом хлопець.

— То-то!.. Всегда должно слушаться, потому отец обикновенно єсть родитель! — промовля член, удаючись уже до всіх школярів, а ті зо страхом дивились на все, що робилося в їх перед очима.

— Тепер по арихметикє! От я вже сам єго спрошу, — промовив член.

Тут уже було його широке поле до діяльності, і він, розгорнувши свого задачника і нашукавши по прикметах завдання, почав ним мучити хлопця. На щастя, хлопець знав.

— Тепер по-руському!

— Читай! — промовив учитель, показуючи хлопцеві в книжку.

— «Мартышка в старости слаба глазами стала, а у людей она слыхала, что это зло еще не так большой руки, лишь стоит завести очки»... і т. д.

— Розкажи!

Хлопець ламаною великоруською мовою переказує прочитане, всячину плутаючи:

— ...вона слихала, шо у людей больші руки і очки... стоїть та й крутить хвостом...

— Да, очки надела, — додає член. — Хорошо! Будеть! — промовив він і, нахилившись над реєстром, хотів писати «балли».

— Может бить, пісать єщо? — спитавсь учитель.

— Мм... — муркнув член, погадавши, мабуть, про недосяжні правила правопису. — Нехай пишеть!..

Вчитель почав читати якийсь уривок з книги, а школяр писав на класовій таблиці. Потім почали виправляти помилки. Член якось підсунув до себе книжку і, звіряючи з нею написане, знайшов дві помилки. Зоставалось їх ще з п'ятеро, але член сказав, що все останнє так, і хлопця пущено.

Саме таким робом узялися й до другого школяра. Тільки, як дійшли до арифметики, бідолашний ніяк не міг рішити завдання; і даремно направляв його вчитель, даремно підганяв член. Нарешті, член не вдержавсь:

— Шо ето? — зненацька крикнув він. — Арифметики не знають, щитать не умєють! Ви учитель, ви нічего не дєлали! Я в училищний совет на вас подам рапорт!

Бідолашний учитель тільки крутивсь на одному місці. Школярі сиділи білі, як крейда.

Зненацька озвалося хлипання, спершу тихше, а далі все голосніше й голосніше, і перейшло, нарешті, у голосні заводи плачу. Плакав саме той маленький хлопчик, що ще заздалегідь хотів утікати від «пана».

— У! Я не хочу тут!.. Я не хочу! Я додому піду! — ридаючи казав він.

Почувши це, член зупинився. Вчитель побіг до хлопця. Але він не зважав на вмовлення і не покидав ридати і намагатися додому. Довелось пустити його з школи.

Бачачи, що вже переборщив, член притих. Екзамен останніх шістьох хлопців, що здавали на «свідоцтва», відбувся тихо, надто що всі вони «арихметику» знали, і пан член не мав рації сердитися.

Нарешті скінчили. Пан член устав.

— А тєх не будем екзаменовать? — спитавсь учитель, показуючи на школярів першого та другого року.

— Ннєт... Та они умєють читать?.. — казав утомлений член, поглядаючи на годинника: було вже шість годин.

— Хлопці, читать умєєтє? — запитався він у школярів.

— Умієм... — несміливо відмовили деякі.

— А щитать? Ну: дважди сєм?

— Чотирнадцять! — гукнули всі відразу.

— А 25 без 7?

— Вісімнадцять.

— Ну... — промовив член, вагаючись.

— Може, закусить би... — обізвавсь батюшка.

— Обикновенно... не мішало б... Ну, дєти, — знов озвався член до школярів, а ті чогось повставали, — значить, ви тепер получите свідєтельство — коториє екзамен здали, а которие нєт, то, обикновенно, учітеся, потому шо наука... то єсть... потому шо без єї человєк тьомний... А арихметику, особливо арихметику, щоб знали. Потому, обикновенно, арихметика — то велика наука!.. — і показуючи великість «арихметики», яко науки, пан член підняв угору проти лоба пальця і штрикнув їм у повітря.

Далі течії членового красномовства всохли, і він став, не знаючи, що казати. Школярі, батюшка, вчитель і собі стояли, не знаючи, що їм робити.

— Так от що... теє... — почав знову член, згадавши, як він колись був укупі з інспектором на екзамені і як саме той закінчив його, — школа у вас хорошая, і я так доложу у совєт. І арихметику знають, — один не знаєть, ну, та то вже нічево... — І член так само, як і інспектор, подав руку вчителеві та батюшці.

— Так їх распустіть? — спитав учитель.

— Еге, да...

— Читайте молитву! — промовив учитель.

Хлопці, тупочучи ногами, повернулись до ікони. Прочитали молитву.

— Ну, тепер теє... домой ідіть! — почав член. — А ми до вас, батюшка. Обикновенно треба закусить. Може б, того... й водочка?..

— А всенепримінно!.. Як же!.. Пожалуйте!..

— Так-так... От ми там і протокол екзаменський подпишем...