Батько та дочка

Борис Грінченко

— У новій...

— От бідна ти!.. — пожаліла Галька. — Ходімо ж туди!

— Ходім! ходім! — одразу стрепенулась Маруся, вхопила Гальку за руку й потягла її за собою.

— Та не так-бо швидко, сестричко! — пручалася та. — А то я не підбіжу.

Від землянки, де Маруся жила, до нової шахти було не дуже далеко, і дівчата швидко туди добігли.

Що ближче вони добігали до неї, то більше людей їм стрівалося, що туди ж бігли, а коло самої шахти зібралася вже чимала юрма, — тут був управитель над шахтами, штегер, шахтарі, що не пішли сьогодні на роботу, кілька жінок з дітьми. Деякі жінки плакали, навіть тужили.

Держачися за руки, полізли дівчата поміж народ і з бідою дотовпились аж на середину між люди. Там вони побачили — якийсь чоловік сидить на каменюці, на вугільний вагончик злігши. Маруся відразу його пізнала: то був Семен, шахтар, що робив у одній шахті з її батьком. Він був тепер увесь мокрий, і видко було, що з їм сталося щось: чи хворий він, чи в шахті прибито. Біля нього стояв управитель, високий, чорнявий чоловік, і наказував штегерові:

Підніміть двадцять чоловік з шахт! Обидва смоки з локомобільчиком швидше!

Штегер побіг. Управитель повернувся до Семена.

— Ну, та як же воно було?

— Так! — відмовив Семен, сидячи й кривлячись часом, певне, з болю. — Ми били вугіль удвох з Іваном. Коли це як зашумить! Ми зирк, — а вода так і суне! Кинулись бігти, — так хіба ж його втечеш? Як ухопило нас, як понесло!.. Зараз я Івана й загубив, — утоп, мабуть, бідолаха. А я вже силкуюся тільки, щоб далі від стін та від стовпів бути. А воно мене як закруте та об стовп головою — лусь! Почорніло мені в очах, — от, думаю, край! Аж воно, хвала Богові, й нічого — мабуть, не дуже вдарило. Потім ще не раз било, та не головою. Якби була сторчова шахта, — пропав би! Ну, а з похідної винесло на білий світ.

— А правда, — казав якийсь шахтар, — у сторчовій край! А з похідної може й винести. Щастя твоє!

— Та звідки ж та вода взялася? — допитувався другий шахтар.

Хтось одмовив:

— Та зі старої шахти. Уже, мабуть, з рік, як вона повна води — залило ж. Вони, мабуть, підійшли під неї або до неї та й пробилися туди, — от воно й залило.

— А ти хіба знаєш?

— Авжеж знаю, бо в старій шахті було повно води, а тепер углиб вода пішла.

— Лихо, та й годі!

— А скільки людей у шахті? — спитавсь управитель десятника.

— Та, хвала Богові, не багато: було десятеро, одного винесло, а дев'ятеро там, — відмовив той.

Маруся протовпилася аж до шахти. Це була не сторчова шахта, не така як колодязь, а була це похідна шахта, така, що як печера йшла у землю вглиб, і шахтарів не спускано в неї, як у сторчову, а вони просто ходили туди... Тепер вона була вщерть повна нечистої, якоїсь рудої води. Вода дійшла вже доти, поки їй треба було, і стояла тихо. Шахта здавалася зовсім мертвою. І справді, — вона була могильною ямою тим нещасливим, що в їй робили. І її, Марусин, батько в цій ямі.

Маруся, знесилена, сіла на вугільний вагончик, що там стояв. Галька сіпала її за руку, казала, що треба відійти від шахти, але Маруся мов не чула її, сиділа непорушно, втупивши очі в ту яму з каламутною водою, що поглинула її батька. Галька підождала трохи, а далі, бачивши, що Маруся не хоче йти з нею, відійшла.

Тим часом людей прибільшало. Поприбігали шахтарі з другої шахти. Привезено смоки, локомобіль маленький, і почали їх становити.

— А ця чого тут? — здивувався штегер, Марусю вздрівши. — Геть звідціля, тут машина стане!

Маруся не ворухнулась; він узяв її за руку.

— Чуєш, іди звідціля!

Він хотів стягти її з вагончика.

Не займайте мене! — скрикнула вона. — Там татко!

Штегер несамохіть пустив її руку.

— Що там таке? — спитав управитель, підходячи.

— Та ось, — показав штегер, — дівчина. Батько її там.

— Одведіть її звідціля! — звелів управитель.

Штегер знов узявся до неї.

— Я не хочу! Я не піду! — і пручалась, і благала Маруся. — Дайте мені тут сидіти: я нічого не робитиму, я тільки ждатиму!