Покупка

Борис Грінченко

— Здорові були!

— Здрастуйте! А чого завгодно?

— Та он синові треба... — Голос у старого ввірвався.

Крамар Уласович глянув на сина. Молоде обличчя років двадцяти, — ще й вусів нема. На щоках рум'янець, як у дівчини. А сам худий, як смерть. Закашлявся, і кашляв довго, вхопившися за груди. Крамар зрозумів, що він хворий.

— Мабуть лікарства вам треба. Кажіть — якого. Всяке є: скопитар, липовий цвіт, синій камінець, грудна трава...

Уласович, проміж бакалією й крамом, держав і оті «лікарствія», бо знахарки й бабки іноді посилали до його людей, як у самих у їх на той час не було чого дати.

— А то ще є декохт: недавно з города привіз, дуже пользовитий, — додав він.

— Не хоче вже він нічого! — безнадійно махнув рукою сивий батько.

— Хіба не пособляється?

— Де там!.. До трьох бабок його возив, і до тройчатського Охріма, і до оврамівського лікаря... Скільки він тих ліків попив та розтирок усяких порозтирав, — нічого!

— Чихотка?

— Атож...

— З чого ж воно сталося?

— А бог його знає!.. Каже лікар: спав по весні на сирій землі, та й застудився. Ми на сирій землі змалку спимо, та й нічого. Де ж таки, щоб із того сталося!

— Так бог дав!.. — тихо сказав хворий і знову почав довго й тяжко кашляти. Батько дивився на сина. Його старе, порите глибокими зморшками, загоріле обличчя якось мов іще дужче зморщилося, зобгалося, а очі йому поняло безнадійним жалем.