Зозуля Горлиці жалілась,
Що доля їй недобрая судилась;
Мов сирота вона, тиняється сама,
Минає літечко, порадоньки нема.
— А діти? — Горлиця питає, —
Чи, може, хто гніздечко зруйнував?
Чого на світі не буває!
Хто, серце, горенька не знав?
— А цур їм, дітям тим! — Зозуля закувала. —
Нащо здалось гніздо мені?
Яєчка крадькома я другим підкладала, —
Нехай висиджують дурні!
То все, голубонько, дурниці;
Нам літечко святе
Судилось не на те,
Щоб у гнізді сидіть, як печериці!
Згадала я зозульників дурних, —
Бодай вони мандрикою вдавились. —
Як кукувала я — за мною волочились,
Тепер хоч би один на сміх...
— Ну, коли так, — їй Горлиця сказала, —
Ти, вітрогононько, на долю не звертай!
Все літечко кукукала, гуляла —
Тепер сиди очицями моргай. —
Не раз Зозуля Горлицю згадала,
Як кулаками сльози утирала.
Дарую байку я зозулям молодим, —
Не тим,
Що у гаях гульню справляють, —
Дарую я своїм,
Що у цяцькованих корсетках походжають
І крутять розумом дурним.
Нехай вона на спомин буде,
Що не щодня бува бридня;
Пшениченьку позабирають люди,
Останеться суха стерня.
А восени підкрадуться морози,
На серце томлене накинеться зима,
І не роса паде — поллються тихі сльози,
Що є, мов, каяття, та вороття нема.
|
