Не плач, поет, хоч як там трудно, тяжко буде!
Не плач, не треба сліз твоїх;
Плаксивих дум тепер нігде не люблять люди,
І лишенько чуже — їм сміх.
Всім веселіше жить, коли кругом сміються,
Бо горя скрізь доволі є.
І через золото, он кажуть, сльози ллються, —
Нащо ж ще горенько твоє?
Не плач, поет! Жалійсь про все собі самому,
Неси в могильний свій скиток...
«Він, — скажуть, — гореньком не докучав нікому,
Йому хвала, йому вінок».
|
|
|
