Кресафт

Олесь Гончар

— Ну як ти міг? — доскіпується прокурор. — Хто тебе підбив на це?

— Ніхто не підбивав.

— Сам? — в іронічному подиві звів брови Другий. — Такий герой.

Кухаренко зітхнув важко, ледве чутно видавив із себе:

— Ну, а як же в очі людям дивитись?

— А план? На нього давай будем дивитись крізь пальці? Тільки нам він мусить боліти, не тобі?

І знову злива слів. Обвал звинувачень.

Уже йому втовкмачено, якого це набуло розголосу, які це може мати згубні наслідки для району. І в такий час, коли жнива в розпалі, коли тільки починають виконувати план... Піддався споживацьким настроям... Поставив під загрозу... Зривник... Саботажник.

— Пропоную виключити, — кинув у стіл Другий.

Кухаренко мимохіть повів рукою до серця. Ніхто цього руху й не помітив, чи вдали, що не помітили: зрештою, в таких випадках не один тут хапається за серце... Тільки жінка, Третій секретар, налила йому склянку води, підсунула. Однак він не став пити.

У Першого обличчя гіпсово-біле, аскетичне. Губи прикушені. Очі пригашені. Зникли під нахмуреністю брів, не дивляться на Кухаренка. Видно, він остерігається агресивності Другого. Після того, як Другий крикнув “виключити!”, він ніби хотів щось сказати, але не сказав.

Прокурор тимчасом переглянувся з Другим:

— Голосувати.

І руки було піднято. Не всі, правда. Утрималась жінка — Третій. Перший руку підняв, але якось знехотя. Утримався ще голова виконкому, висуванець з тридцятитисячників. Перед цим зауважив був, що на заводі, де він працював, за роботу мають звичай платити. Отже, чи такий уже й злочин вчинено тут... Та до нього не прислухались.

З Кухаренком було покінчено. Уже викликали когось іншого, а він вийшов на ганок. Спустошений був. Сонце розливалося в небі розчавлене, сліпуче, як вибух. Горбились акації по той бік майдану. Коні люто гризли зубами конов’язь, хоча насправді вони й не гризли.

Відв’язав, поїхав. Зупинився біля чайної; зайшов, сів плюхом край столу і довго сидів там в оточенні знайомих голів. Мух було багато. Втішань було багато. Духота душила. Щоб розвеселити, розважити його, Шкарупа розповідав, як одного колись отак скубли на бюро, а він рукою до серця, а ті й злякались: може, годі, мовляв? Бо за серце хапається... А після всього приятелі запитують того, скубленого: чого за серце хапавсь? Справді закололо? Та ні, — каже, — пляшка самогону в кишені відіткнулась, так пальцем заткнув, щоб духу не почули.

Був регіт, припрохування:

— Їж, Кресафте, не бійсь потовстіти! Голова без пуза — як справка без печатки.

Ще вони гомоніли після цього про горох, міркували з сміхом, чи можна з гороху спекти українську паляницю. Заохочували до жартів і Кресафта, але він мовчав, чманів понуро, думки його були все про те, як обіцяв людям на зборах у присутності Другого і як йому повірено було тоді. Очі його оточували, всі оті чесні, довірливі очі, жіночі, чоловічі, дівочі, хлоп’ячі, що він їх бачить щодня і що в них він щодня повинен дивитись. Вони й зараз ждуть його там на токах, де гори хліба сухим червоним сонцем пашать. Невже він справді вчинив злочин? Перед ким? Одне треба, а друге хіба не треба? Чи, виходить, мусив би стати перед людьми брехуном?

— Не хили голову, Кресафте, — долинає до нього, ніби крізь товщу води. — Сьогодні так, завтра інак. Звідки вітер війне... Хоча ти таки поспішив.

— Ну а як же людям в очі дивитись?

— Не будь наївним, Кресафте, — засміявся товстющий Мамлій, голова з “Перемоги”. — Ти як дитина. Простодушний ти, жертва власної совісті. А совість — це така культура, що в теперішніх сівозмінах не значиться, не кожен її культивує в наш час. Дехто забув, по якому попереднику цю культуру й сіють!..

Кресафт більше не обмовився й словом.

З чайної вийшов надвечір. Ще спека була, духота. Дзвін пащеку свою розкрив із дзвіниці, і коли проїздив Кресафт мимо собору, знову верзлося в якомусь очманінні, що дзвін той ось-ось упаде і накриє тебе своєю стопудовою міддю, станеться так, що й задихнешся під нею. Свіжого повітря ковтнути б, а воно і в полі, за райцентром, було ще гаряче після спеки дня.

Повільною ступою, знехотя віз його кінь. Перехняблювалась бідарка під важким Кухаренковим тілом. Вуса волочилися в пилюці шляху, а очі в небі тонули. Небо його було над ним велике, як завжди. Блакитніло без краю. Тільки на обрії, десь на сході, ледь помітно проступали вершечки хмар. Стояли, як далекі Карпати його фронтові. А кінь його, негодований, похнюплено тюпав і тюпав у ті недосяжні нереальні Карпати.

Понад лісосмугою — шлях. Сухо й колючо в гущавині. Акація, гледичія переплелись, а низом трава сухими врунами вилягла, блищать якісь солом’яні кубла, консервні іржаві бляшанки.

“Ех ви... Оце так вирішуєте? — звертається думка до когось. — Позвикали в сірка очей позичати, а я напозичавсь. Чуєте? Напозичавсь!”

Глуха була ця доріжка польова, ніхто не зустрічався, ніхто не обганяв. Потім десь із лісосмуги, ніби навперейми, вискочив знайомий газик. Зупинився попереду бідарки, з-під брезентового нап’яття з’явилося обличчя Першого, бліде, непроникне і ніби ще більше схудле. Він вийшов з машини, перечекав, поки розсіялась хмара куряви, що, наздогнавши їх, обкурила і повільно-довго танула.

— Лютишся, Кресафте Петровичу? — підступив Перший до бідарки.

Кухаренко не дивився на нього, уникав його погляду, почував себе перед ним ніби винуватим. Наче ошукав його, підвів, завдав йому неприємності, а він же любив його — Першого всі любили в районі за молодість і чесність.

— Маєш образу на мене?

— Не в тім річ.

Перший стояв якусь хвилю в задумі, спрямувавши погляд у колючу гущавінь посадки. Потім заговорив про його, Кухаренкове, життя. Він дасть йому роботу. Забере його в сільгосптехніку. Та й взагалі ще, може, їх звідти, згори підправлять... У тоні його чулося виправдання. Говорив про сільгосптехніку, про Кухаренкову майбутню роботу, а чулося під цим щось інше, ніби щось таке: “Я на твоєму місці, можливо, вчинив би так само. А що не заступився перед Другим за тебе, то...”

— Складно все це, Кресафте Петровичу. Сам розумієш... Одначе що ж. Сталося. Будь.

І газик помчав. При першому ж повороті звернув своєю халабудою на поля “Перемоги”, проїхав трохи по забутому межівнику і незабаром знову повернув у бік райцентру. Кухаренкові стало ясно, що не якісь господарські клопоти пригнали Першого сюди і що Кухаренка перестрів він у цьому надвечір’ї не випадково: хотів, видно, хоч трохи залагодити вчинене, заспокоїти розтривожене сумління...

Ось так: будь, Кресафте. Будь, то й будь...

А Кухаренків кінь тюпав собі далі на ті хмарні крайстепові Карпати, що вже обіймали небо.

У дорозі застав його й смерк, синій, вечірній. Віжки, намотані на грубу Кресафтову руку, обвисли, висіли знеможено. А друга рука, така ж важка, в набряклих жилах час від часу торкалась грудей, наче там пекло, наче там у грудях горіло під прокипілою потом та пилюкою сорочкою.

— Таж не в тім річ... Не в тім річ, — час від часу шепотіли сухі запечені губи.

Пізно вночі на збезлюднілий уже тік нечутно вкотилась бідарка. Сторож підійшов до неї і аж вкляк, збагнувши, що це ж головине тіло лежить у бідарці — важко, безжиттєво. Сторож заходився розплутувати віжки, міцно намотані на задубілій уже руці. Кінь, що привіз господаря на тік, тривожно похропував на високі бурти зерна, що і в темряві висвічували денним сонцем.