Реклама на сайте Связаться с нами
Твори видатних українських письменників

Березневий каламут

Олесь Гончар

На главную
Твори видатних українських письменників
Життя і творчість українських письменників
Скорочені твори українських письменників
Творчість Олеся Гончара

Ще один воскреслий із мертвих — та чи цим тепер особливо кого й здивуєш? Ще один. Лейтенант Валуйко Максим, або ж просто Максюта, як звали його в полку. Той двадцятирічний безстрашний шибайголова з рум’яними повними щоками, що завжди першим ліз у вогонь і що загинув напровесні сорок п’ятого на плацдармі за Гроном, де під час одного з боїв увесь взвод його був відрізаний у полі й перемелений ворожими танками.

Бої на тому плацдармі були для нас чи не найтяжчими зі всієї війни. Намагаючись будь-що прорватися до оточеного Будапешта, ворог скаженів, в одну з ночей висадив на станції Комарно щойно перекинуті з Арденн танкові дивізії й, вибравши момент, пішов у наступ таким броневим валом, що ледве всіх нас не перетопив у Гроні. Тяжкий, пекельний то був плацдарм. А найтяжче було, може, тому, що вже весніло, сонце пригрівало, розбухали річки, наливались водою низькодоли в полях та пролеглі через плацдарм балки. Наші глинисті траншеї теж наповнились талими водами, в усій природі почувалось оте велике бродіння-відродження, що в нас має назву березневий каламут... До того ж перемога була не за горами, близькість її ми почували кожним нервом, почували, як подмух вологих південних вітрів, як тепло сонця, що крізь серпанки хмар уже звисока світило нам у білих весняних вітрах.

Дотавали сніги, вся Придунайщина була рябою, поля набрякли водами, бійцям доводилось стояти в траншеях де по коліна, а де й по пояс у глинясто-рудій крижаній каламуті.

Оборону ми перед тим будували кілька тижнів, вросли в землю і були певні, що ворог не зрушить нас з місця. І не зрушив би, якби не оті армади “фердинандів” та “королівських тигрів”, несподівано кинутих проти нас.

Навіть на передовій, як відомо, є найпередовіші, ті, що їх висунуто вперед на саме вістря позицій. З-поміж них був і лейтенант Валуйко із своїм взводом. Бути на тому вістрі — то далеко бути. Бо коли удар, то їм першим приймати бій, бо коли тоді “тигри” вдерлися, то найпередовіших отих вони з ходу змели, перемололи, розтягли гусеницями по полю...

Загинув. Так вважалося. А він ось сидить переді мною — голова біла, як у молоці, очі в променях зморщок, у цих очах і досі — відвага молодості. Це таки він. Такий же відкритий погляд. Така ж статурність — груди випнуті, і орден Червоної Зірки якось особливо випукло поблискує у нього на грудях, на чорній сукняній гімнастерці. Сивий, сивий зовсім! Квітуче колись обличчя давно, видно, втратило юнацьку свою повнощокість — схудло, вилиці різко випирають, з’явилася в рисах його якась нова твердість, мужня карбована різкість.

Валуйко каже, що він тут проїздом, їде от сюди (добуває з кишені запацьорену карту й показує на ній куди), має на тамтешнім заводі одержувати, вірніш, вибивати якусь дорожню техніку.

— Я тепер дороги будую, уяви собі. Маю справи з щебенем, піском, гудроном, з різною дорожньою технікою і бюрократами... Коли відвалявся вісім місяців по госпіталях і постало питання: куди? — дай, думаю, піду в дорожньо-будівельний технікум, дороги будуватиму: вони ж у нас ще дуже погані. І відтоді будую. На Кавказі будував, на Саратов тягнув, а зараз між районами будую. Бо ми — варвари, розумієш? Бачив, що восени робиться в районах, коли зайдуть дощі, а буряк треба вивозити?.. Яку техніку рвемо, які машини губимо! Стільки за один сезон техніки гробимо, що на ті кошти можна б уже не гудронові — золоті дороги побудувати!

Почувається, як кипить у ньому пристрасть, нуртує оте наболіле, і як він стримує себе, щоб не розійтись аж занадто.

Він закурює.

— Життя як? А життя як життя: то недовиконуєш, то перевиконуєш, сьогодні виносять догану, завтра дають премію, а там знову загризешся з начальством — знаєш же, як це в нас... Та, мабуть, і у вас так само? Одному не те сказав, другому не догодив, того на зборах покритикував, бо не личить нашому братові очі на брехню заплющувати, де б вона не була, правди від тебе ждуть — ти ж гвардієць!.. Ну а потім чуєш: важко з ним, характер у нього псується...

Міцний басовитий голос фронтовика стає неспокійним, Валуйко й не помічає, як знову кидається в ту рідну свою стихію із гудроном, нарядами, бюрократами, в той клопітний світ, де він живе, воює, де треба “давати комусь прикурити”, когось виводити на чисту воду, роздраконювати на зборах, бо хіба ж це нормально, шо мусиш кидати все і їхати на завод вибивати техніку — знає, що й там доведеться з кимось братись за петельки...

Ні, це таки Максюта, я впізнаю його волю, впертість, темперамент, і все ж — хоч я його уважно слухаю — мене не покидає почуття неймовірності його появи тут, його повернення звідти, з небуття. Адже він зник був для нас остаточно, безповоротно, героєм поліг на полі бою, відійшов у минувшину, і полк саме так згадував його — як одну з невіджалованих, хоча й неминучих на війні втрат. Нове ж поповнення, те й зовсім безболісно слухало згадки про нього та про його взвод — полеглий у димах плацдарму, полеглий загадково, майже легендарно.

І оце він звідти. Звідти, де весніло, а потім враз заскреготів залізом увесь наш плацдарм і враз перетворився в пекло, де мокра, щойно розмерзла земля мішалася з кров’ю, з розбризканим людським мозком, і вирував той залізний ураган без найменших пауз, і не сонце життя, а сонце смерті латунно, ненависно блищало нам крізь серпанок хмар.