Тихі води

Олесь Гончар

Тихі води, кажуть, найглибші.

Тихі води та ясні зорі — оце вони тут, де гирло так широко розтеклось між очеретами, і повний місяць стоїть угорі над зачарованим плавневим краєм, і припізнілий катерець з написом на борту “Рятувальний”, вимчавшись на просторе, самітний іде по місячних сяйвах, рівним гудінням розтинає тишу нічну.

Моторист у звичній напрузі вкляк за кермом. Ще сьогодні надвечір, коли з моря війнув низовик, тут бурунами котило, катер ідучи стрибав, мов по твердому груддю, а зараз знову ніде ні бурунця, вітер улігся, по всьому гирлу — спокій, гладінь. Лиш за кормою, звирувавшись, гребінь місячної води кипить.

Здається, сама ця тиша ночі, світлої, успокоєної, з безшелесністю верб та очеретів, з сяєвом плес, що, мовби на звабу рибам та птахам, далеко й вільно розкинулись, обіймаючи острови, повинна б створювати тут добрий настрій людині, врівноважувати душу, вносити в неї злагоду та оту саму, всіма нині шукану гармонію, аж бач — ні, гармонії чомусь поки що не виходить... Обличчя мотористове весь час ніби в гримасі неприязні: образа пече. Пече ще від самого дня.

А було так: ішов опівдні на малім ходу попід найбільшим у гирлі островом Довгим, біля якого влітку найчастіше трапляються різні пригоди, і хоч цього дня начебто нічого не мусило статись, бо пляжників уже мало, кінецьліття вступає у свої права, одначе й зараз на острові виявились охочі усамітнитись, сховатись подалі від людських очей. В одній із заводей, уткнувшись носом в очеретяні хащі, причаївся халабудистий катер мисливського господарства, а поруч, на травці-муравці втоптаного берега, під сивою розкотистою вербою, де протягом літа не один смажився шашлик, цього разу теж розташувалась солідна, судячи з комплекцій, компанія. Світять лисинами, голяком сидять, у самих трусах, кружкома, і вже ділом, здається, зайняті, ділом, відомо яким... Завгосп грязелікарні Музиченко, пузанець круглолиций, саме щось розливав, коли на воді з’явивсь “Рятувальний”, і виночерпій, загледівши моториста, широко махнув йому посудиною.

— Завертай сюди! На випадок чого, хоч служба рятувальна буде своя!

Люди знайомі, усе старожильці тутешніх місць. Поруч із Музиченком сидить по-татарському його родич, герой війни, відставник з понівеченою рукою, ну, і, звичайно, єгер Верба тут як тут, сухоребрий та довгов’язий, що виділяється з-поміж інших своєю кощавістю, далі нарізає хліб теж заслужений чоловік — колишній директор комишитового заводу на прізвище Копил, — тепер він працює десь на м’ясокомбінаті... І всі так дружно, привітно:

— Давай, давай, Степане, причалюй до нашої каші!

Довелося причалити: товариство таке, що не обминеш.

Коли моторист видобувся на берег та привітався, Музиченко-пузанець, ніби й не почувши вітання, одразу налив йому майже повний гранчастий:

— Бери.

— Ні, дякую.

— Це чому ж? Печінка? Чи селезінка? Так наче не схоже.

Усі глянули на прибулого: справді, ще ніби не мусив би такий скаржитись на здоров’я: крутоплечий стоїть, кремезняк, на воді виріс.

— Та хай чоловік спершу сяде, — сказав Музиченків родич і посунувся, даючи мотористові місце на брезенті. Моторист присів більше для годиться, бо ще не був зголоднілий. Колишній директор приохотив його:

— Бери, що на тебе дивиться...