Магда

Олесь Гончар

— Ворожки он уже йдуть по селу!

— І в нашу вуличку йдуть!

— Чи це не ті, що торік у мене курку видурили?

— А мені циганка ой яке ж тоді набалакала! Таке гарне, що я сама їй кринку сметани віддала...

Складалося враження, що жінкам тернівщанським було навіть приємно, аби ці веселі, бистроокі ворожки ошукували їх, вводили в оману, щоб знову в якомусь зачаруванні дівчині або молодиці випало почути від котроїсь із тих, що заникне в двір:

— Ой красуне, жде тебе радість велика! Той чорнявий, що в дорозі, він-бо ж за тобою, горличко, сохне, ось-ось має з’явитися, виглядай!

Думай потім, що то за чорнявий, і в якій він дорозі, і що то за радість, яку тобі віщує циганка.

— А бодай тебе, більше не ворожитиму, — схаменеться потім котрась із ошуканих дівчат чи молодиць, але чи надовго?

Наступного літа, коли з’являться на Клинчику шатра, все повториться знову. Поодинці чи цілими гуртами знов гайнуть по селу ці меткі, повні життя циганки в рясних спідницях, в золотих та срібних сережках. Галасливі, зіркоокі, радісно збуджені, шастатимуть з двору до двору, щедро розсипаючи свої ворожбитські примовки, обіцяючи кожній з дівчат неминучу любов, піддаючи наше жіноцтво солодким спокусам. Мов які-небудь богині, котрим все доступно, циганки сміливо даруватимуть тій чорнявого, тій русявого, навіть Галі кривенькій циганка шепне щось таке, що дівчина враз спалахне, зашаріється до сліз у своїй потаємній надії.

— Дай руку, красуне, тобі я без плати поворожу...

І вже й незчується молодиця або чиясь наречена, як трепетлива її рука самовільно опиняється в циганчиній вольовитій руці, схвильовано замре довірлива тернівщанська душа, стежачи за відкритою для циганки своєю долонею, де всі ж стежечки твоєї долі перехрещуються ось так та ось так і читаються, мов у книзі:

— Жди, голубко, в житті перемін!..

Навіть нас, дітвору, циганки зачманюватимуть чарами своїх бистромовних ворожбитських балачок, вдаватимеш із себе, що нічому не віриш, а сам аж бринітимеш хвилюванням під вогнистим циганчиним поглядом, і все в її лепетливих недомовках-словах притягуватиме своєю недоступністю і якоюсь, може, правічною таїною.

Тиждень чи й два білітимуть латані шатра на Клинчику, і щовечора там спалахуватиме велика яскрава квітка багаття, і всі ті дні й вечори Тернівщина наша буде в якомусь душевнім піднесенні, буде розбуркана й ніби вивільнена бодай тимчасово від своїх звичних одноманітних клопотів, і очі її, мовби під дією гіпнозу, знов і знов звертатимуться до того дивного, втаємниченого життя, що отаборилось на Клинчику.

До нас з’явилось мовби якесь інше, зовсім не знайоме нам людство. Як рештки давніх кочових племен, як найменші їхні блукаючі іскринки, переміщались вони, гнані вітрами, у просторі, рухаючись невідомо звідки й невідомо куди. Для нас, малих тернівщан, залишалось нерозгаданою загадкою: що ж було для циган спонукою в цьому їхньому одвічному русі?

Здавалось, ці люди не знали ніяких хвороб і дух їхній ніколи не відав занепалості. В кучерявих банькатих парубків із шатер завжди був жарт на устах, коли їм зустрічався біля колодязя гурт тернівщанських молодиць, а всіма шанований ватаг циганського табору, осадкуватий, літній уже кремезняк зі смолисто-чорною бородою ассирійця, здобув визнання трудової Тернівщини тим, що цілими днями кував коней біля нашої кузні. Малі й дорослі сходились, щоб подивуватись силі його та вмінню, коли він, затиснувши між коліньми кінське копито, вправно й спокійно брався його розчищати. Про деякі гріхи, що водяться за циганським племенем, Тернівщина, звичайно, знала, хоча й були все це гріхи якогось веселого штибу, вони не лякали, а більше давали поживу для сільських наших гумористів, майстрів створювати різні смішні історії, що ким-небудь будуть записані колись як народні анекдоти. Знана всіма бурхливість вдачі людей із шатер, здатність їх, скипівши від найменшої образи, постояти за себе, не ставилась тернівщанами їм на карб, скорше зустрічала схвалу й розуміння. Кожен із нас мав не забувати, що самолюбному цьому племені пальця в рот не клади, скривдити його не смій, бо дістанеш здачу таку, що вік пам’ятатимеш. Якщо ж ти парубок, навіть і найбаламутніший, то щодо молодих жаркооких циганок будь, хлопче, обачним, лицятись до них остерігайся, бо скільки ж чувано про силу ревнощів та гордощів тих людей: завданого їм безчестя вони нікому не прощають.

Все ніби й знаєш про них, однак ці люди й далі залишались для нас повиті в свою мандрівницьку загадковість. Чому вони не прилаштуються жити, скажімо, у нас, зліпивши собі хату з саману, — адже глини тут не купувати? Де вони зимують, рятуючись від завірюх та хурделиць шалених? Чи моляться якимось своїм богам? Або де ховають, коли вмре дитинча чи ще хто? Іноді здавалось, що серед них не буває померлих, що ці люди живуть вічно, не знаючи ні хвороб, ні смертей. Трудно було повірити в таке, бо ж коцюбнуть від холоду, як і ми, дрижать під осіннім дощем і, мабуть, застуджуються, адже взувачки в їхніх дітей ніякої, декотрі з наших самі бачили, як на ярмарку в Козельську позаминулої зими циганчата, посинівши від холоду, босі танцювали на снігу... Вслухаємось, коли вони перемовляються між собою, але ніхто з нас їхньої мови не розуміє, і можна тільки догадуватись, що криється в ній: гнів, ласка, чи осторога, чи якесь необхідне житейське напуття.

На нашому Клинчику ці життєлюби з’являлись здебільшого в пору найкращу, коли в балках та левадах все повниться зеленню, коли всюди тут рай. Обнишпорять їхні цокотухи село вздовж і впоперек, наворожать нашим тернівщанам повні міхи щастя, навіщують довгих літ і по своїх заяложених картах, і по лініях руки, дівчатам женихів з дальніх доріг наобіцяють, а хто недужий лежить та кашляє, порадять йому, яким зіллям неодмінно вдасться повернути снагу та здоров’я. Відбудуть свій неспокійний циганський день і надвечір уже звідусіль шелестять рясними спідницями просто через городи, гомінливі та життєрадісні, поспішають до Клинчика, хваляться роздобутками, обдаровують гостинцями своїх ніби завжди триманих надголодь циганчат. А представники чоловічої статі тим часом поважки повертатимуться від кузні, ведучи за повіддя гнідих своїх та вороних, що блискають сизими, мовби ще гарячими, підковами; приведуть коней ці табірні ковалі й ковальчуки, пустять на пашу, а самі посідають довкруг вогнища, запалять люльки.

А ми, дітвора, всі тут, аж трепещемо від збудження, і коли після вечері полине спів і вдарить котрийсь із циганчуків задьористо в долоні, лясне себе по халявах, тоді, ніби шалом якимось охоплені, їхні парубчаки й піддівки ринуться в коло, підуть з вихилясами, а разом із ними і найдрібніша дрібнота пуститься в танець, глянеш, а вже й наші тернівщанські дівчатка та хлопчаки захоплено притупцюють, дріботять збоку, підбадьорювані схвальними вигуками від циганського розпалахкотілого вогнища.

Ех, стати б циганчатами! Ех, навчитись би отак приляскувати себе долонями по п’ятах та йти вихилясами, а якогось там дня разом з ними опинитись би в їхніх хоч і драних шарабанах, і хай несуть нас тоді густогриві кудись у степи далекі, аж сині, й чимось такі заманливі, що, певне, сильніші за самі циганські чари. Степ, воля, дороги, що їм немає кінця, — мабуть, нелегко від цього відмовитись, якщо ти народивсь у шатрі. Могли б, здається, зостатись ці люди на витовченому нашому Клинчику осідло, вистачає ж тут сухих кізяків, щоб розводити багаття, і людських долонь вистачає для ворожіння, а от же знімуться й полетять, нікому не сказавши навіть “прощавайте”...

Ворожки їхні — чи молоді чорноброві циганки, чи старі та щербаті, закудляні, мов відьми, — вони полюють насамперед на тернівщанське жіноцтво, легко відмикають серця молодиць та дівчат, а от чоловіків табірним цокотухам схилити до ворожіння не вдається, тут їх ждуть тільки насмішки, тим-то, загледівши чоловічий гурт, ворожка краще його обмине. Дітвору сільську віщунки також не чіпають, хоч нам, звісно, кортить піддатися чарам їхніх віщувань, дізнатися про свою долю, почути, якою вона буде, куди поведе.

І ось одного дня, коли старші циганки з веселим гелготом пішли собі по дворах промишляти, засягаючи найдальших кутків і нікого не минаючи, ми, гуртик дітвори, зібравшись на Клинчику, спершу гралися з циганчатами в довгої лози, а потім стали просити нашу знайому з крайнього шатра:

— Потанцюй, Магдо!

— Так вогнища ж нема...

— А ото? — вказали ми їй на розсяяне сонце, над головою.

Магда усміхнулась, і далі упрохувати її не довелось...

Маленька та тендітна була ця Магда, але коси в неї врунились, як і в дорослої циганки, чорні, аж лискучі, розплетені, пущені на всю спину, вони теж пританцьовували, коли дівчинка, і так і сяк вигинаючись, ішла по колу й сама собі щось приспівувала та час від часу приплескувала в долоні. Погляду було не відвести, дивлячись, як запилюжені, смаглі її ноженята навдивовижу легко та вдатно дріботіли по споришу, змигували так, що й око ледь встигало за ними встежити. Не знаючи втоми, дівчинка вихрилася в танці, і щодалі вона, ця весела циганочка, літала перед нами з своєю негаснучою усмішкою, з рухами ластів’ячої прудкості, з оченятами, що так привітно до всіх зорили, то ставала вона для кожного з нас все гарніша й гарніша. А коли нарешті танок її скінчився і ми ще сиділи на траві, Магда пішла перед нами, сміливо підставляючи за своєю циганською звичкою фартушка, нагадуючи кожному: позолоти ручку, мовляв... І кожен із нас винагороджував її хто морквиною, хто огірком, а хто хоч кислицею, мені ж, коли черга дійшла до мене, залишалося тільки почервоніти. Я ладен був навиворіт свою кишеню вивернути, аби дівча упевнилось, що справді, крім якоїсь крихти, нічого в ній нема.