Орхідеї з тропіків

Олесь Гончар

Відкриття чи ще одна мрія про світанкову райську еру людства?

Справді-бо, як щедро дала всього тут природа людині, щоб була вона в достатку і щасті. Але чому ж нині дітей продають у неволю? І чому ці озброєні кремезняки, що супроводять нас в автобусі, хлопці з охрани, що й ночами невідлучно чергують у коридорах готелю, оберігаючи недоторканність делегації, чому вони й зараз так сторожко вглядаються в простір, в довколишні зарості? Чи не тому, що прикордоння країни всюди кишма кишить звиклими до терору полпотівськими бандами?

Ночувати доводиться далеко від Бангкока, в маєтку власника багатющих ананасових плантацій, бо ніякого готелю поблизу нема.

Господар маєтку — ранчо, гасієнди чи як там? — опецькуватий і не вельми привітний, він, так би мовити, в класичному вигляді репрезентує свій привілейований клас, в його набундюченості є щось комічне, тим-то хтось із наших після знайомства кинув про нього жартома:

— Плантатор.

І так він уже й далі йтиме під цим іменням, котре явно йому пасує. На власних його плантаціях — вони розкинулись на рівнинах до самої Сіамської затоки — ананаси родять чудово, господар всюди шукає для них ринків збуту, чомусь він уявив, що й ми можемо відповідно вплинути на наших торгпредівців, схиливши їх укласти з ним вигідні для нього контракти, — ананасний магнат давно про це мріє. Хоч і народжений тут, у тропічному кліматі, плантатор, одначе, теж потерпає від спеки, піт котить з нього ручаями, темне з туго налитими щоками обличчя та круті його в’язи лисніють, мовби змащені риб’ячим жиром. Спекою розмлявило нашого супровідцю, здається, більше, ніж нас, таке враження, що його діймає дрімота. Він, цей оцецьок, весь час ніби сонний, і тільки тоді й ожвавлюється, коли мова заходить про справи комерційні, про економічні вигоди чи невигоди, в кого що можна купити, а кому що продати — ось тоді очиці його враз оживуть, заблищать! Відігнавши дрімоту, він настійливо пропонує нам оглянути свою гордість — консервний завод, де все перебуває ще в стані розбудови. Господар докладно розтлумачує нам всю технологію виробництва, потім знов спрямовує автобус у глиб ананасових плантацій, не минаючи жодної з них.

Почувається, що влада плантатора в цих володіннях безмежна, супроводить його ціла ватага лакизників, пронозистих, запобігливих молодиків, між ними вигулькує то тут, то там навіть місцевий шериф, довготелесий, запопадливий, він бігає трясогузом сюди-туди, аби догодити господареві. В’ються тут і місцеві діячі котроїсь із партій, — плантатор з серйозним виглядом запевняє, що в нього тут своя, власна партія, одна з десятків існуючих в Таїланді...

А що ж ото бовваніє в глибині плантацій, що то за жалюгідні хатини розкидані де-не-де, поміж самотніх пальм, уподовж каналів? Дим куриться, жінки з дітьми сидять біля якоїсь незрозумілої купи збіжжя чи що, обличчя в жінок — в таку спеку! — закутані темним ганчір’ям, може, від диму...

— Що то за люди? Що вони роблять?

Нам пояснюють, що то сім’ї тих, чиїм заняттям є випалювати в напівземлянках деревне вугілля. Робота специфічна. Нелегка. Пояснюється нам про це скупо, впівслова, а щоб підійти до тих людей, тут про це не може бути й мови. Не заведено. В плантатора свої правила, своя гостинність, от його ранчо — до ваших послуг. Господар має репутацію людини гостинної. Ананасова ця гасієнда багатьох столичних його приятелів розважала, вона й вашу делегацію прийме на цілу ніч, буде тут вам видано все необхідне для купання — можете йти, плавати при місяці у теплих водах Сіамської затоки, це ось зовсім поруч...

Так і поїдемо з тієї плантаторської вілли в цілковитому невіданні, що ж то за люди були, закутані ганчір’ям до очей безмовниці, котрі день крізь день ковтають дими біля курних своїх вогнищ посеред плантацій, не маючи права на спілкування з приїжджими людьми? Що думають вони, якими почуттями живуть і що промовили б до вас мовчазні їхні погляди? Розділені невидимим бар’єром, лише з відстані бачили їх, тих похилених у праці жінок, одначе й з відстані читалися в їхніх зневолених позах сум і скорбота... Ось про кого могла б розповісти нам таїландська література, ось про чию долю міг би дізнатися світ із творів наших таїландських колег...

Згодом будемо ще на фермі, де вирощують крокодилів, де напівголий сухоребрий доглядач зморено спочиває, присівши на живу крокодилячу спину, почуваючись при цьому спокійно, ніби сидить на сірій каменюці, побуваємо також в одному з перших кооперативів на королівських землях...

Нам було приємно дізнатися, що таїландці люблять читати. Книга в них користується, може, навіть більшою шаною, ніж у декотрих західноєвропейських промислово розвинених країнах. Тут своя культурна традиція. Добрі звичаї народу, його привітність і щирість, вони почуваються в усьому, а найперше, мабуть, у художній народній творчості. Людей обдарованих зустрінеш повсюди. На телевізії нам показали студію, де саме йшла репетиція молодих артистів, відібраних по конкурсу, — скільки вродженої пластики й грації в кожному жесті, в кожному русі цих східних смаглявих красунь, що вродою так нагадують степових українок...

Крізь духоту тропічної ночі лине музика, виникають сцени з “Рамаяни”, один за одним вихряться колоритні, з різних районів країни національні танці — допізна дивимося за містом концерт. Мій посольський знайомий в перерві розповідає про один цікавий факт із ряду тих загадкових, які ще ждуть від науки належних пояснень. Живе нібито в горах Таїланду плем’я, яке привернуло увагу етнографів тим, що жінки цього племені вишивають напрочуд гарно і вишивають... хрестиком! Тобто тим способом, що його ніколи в глибинах Азії не існувало, адже візерунки, орнаменти тут зовсім інші. Отже, етнографічний феномен, диво! І хто скаже, звідки в того гірського племені зовсім не властиві місцевим традиціям орнаменти? Припущень можна наслухатись різних, почуєте навіть таке: чи не відгомін це тих сивих полиневих часів, коли Чінгісханові орди хапали в неволю дівчат-слов’янок десь на берегах Дніпра чи в Карпатах і гоном гнали у глиб своїх несходимих азійських володінь? І чи не тому дівчата-тайки вродою іноді зовсім як наші чорноброві українки?

Якщо це навіть цілковита фантазія, то все ж і вона несе в собі певний зміст. Бо є ще стільки на світі явищ не досліджених, шляхів забутих, стежин, що губляться в темряві століть. Людство здавна знало шляхи міграцій, контакти між народами виникали раз у раз, але як часто були то лише контакти ворожнечі, горя, кривавих драм людських.

Сучасна епоха потребує інших контактів: народи стужились за контактами дружби, взаєморозуміння, чесної людської солідарності. Якраз місія дружби й привела нас сюди. Таїландці відповідали нам взаємністю. Всюди, хай буде то в університеті чи на зустрічі з письменниками, в цехах підприємств чи в Орхідей-центрі, чудовому господарстві, що постачає орхідеями ледве чи не всі міста континенту, — скрізь ви могли відчути, що ви бажані, що ваша соціально оновлена, багатомовна країна цікавить тут багатьох.

Під час відвідин Орхідей-центру познайомили нас із його науковим керівником, жвавим професором-селекціонером, котрий усе своє життя присвятив орхідеям. Ще по дорозі таїландці з гордістю розповідали нам про свого ентузіаста-квітникаря, запевняючи, що, на відміну від сучасних плантаторів, це той, хто не для зиску живе на світі, він справді за покликом душі присвятив себе квітам, його захоплення виникло з творчої пристрасті, лише з любові до краси.

— Лицар орхідей, — чуємо про нього від перекладача. — Не щадить себе для примноження краси життя, — є й такі люди на світі...

Уславлений цей професор зустрів нас привітно, з підкресленою доброзичливістю.

— О, нам відомі ваші київські орхідеї, — почули ми від ученого, — вони вже брали участь навіть у космічних експериментах... Тайські там не бували, але вони сестри вашим... Може, навіть один і той же сівач десь у прадавності їх по планеті засівав...

Насамкінець селекціонер висловив бажання подарувати нам орхідеї, щоб і до Києва помандрував один із його нововиведених сортів. Ми посміялись: зима, тисячі миль відстаней, — ні, таке не для орхідей, не для зимових перельотів цих найніжніших у світі рослин... За іншими зустрічами — протокольними й непротокольними — нам навіть і забулась розмова про подарунок, про фантастичний намір таїландського селекціонера.

Однак у ніч відльоту в аеропорту чемні урядовці раптом кличуть учасників делегації в окрему кімнату і з урочистою обережністю відкривають на столі дбайливо упаковані для кожного з нас коробки, повні живих орхідей, де кожна гілочка в пластмасовій пробірці з розчином, який живитиме цвіт...

— Будь ласка, на спомин про Таїланд...

— З собою? — всміхається хтось. — На другий кінець континенту?

Багато днів потім тендітні ці орхідеї з далеких тропіків, квіти найтендітніші, може, з усього живого, чудово квітували в Москві, і в Києві, і в Алма-Аті, нагадуючи кожному з нас про нових наших друзів, про те, що потяг до людської солідарності стає знаменням часу, всепереможною потребою епохи.