Геній в обмотках

Олесь Гончар

Космонавт уже з першого знайомства вразив нас дивовижною своєю здатністю миттєво впадати в сон. Міг це робити навіть на замовлення, просто щоб розважити присутніх та ще показати виняткову свою натренованість. Ось ми чекаємо рейсу в аеропорту, космонавт, сидячи на лаві, веселить товариство новенькими анекдотами і раптом, в якусь одну мить він, бачимо, вимкнувся з цієї реальності, стрижена “їжачком” голова звалилась на плече, очі заплющились, і зоряний брат наш уже рівно, глибоко засопів, з насолодою віддавшись у владу Морфеєві.

Дивимось на нього, мов на чудо небесне, перед нами ніби звершується якийсь космічний фокус.

Сусідка моя, не зводячи очей з космонавта, жартує стишено:

— Це він, мабуть, після орбіти ніяк не виспиться... З ходу отак пірнув у райські сни.

— Навряд чи в райські, — кажу. — Інакше, чому ж він хмуриться?

— Справді, дивне перетворення... Щойно сміявся, не було в очах ні тіні дрімоти...

— Рефлекс спрацював, — пояснює професор, теж член нашої делегації, — і, як бачите, спрацював безвідмовно!..

Минає дві чи три хвилини (залежно від того, наскільки космонавт запрограмував себе на сон), і ось він уже прокліпнувся, вибачлива усмішка освітила юне повнощоке обличчя, в прорізах очей ожили іскринки гострого, веселого розуму.

Пригладив рукою свого русявого “їжачка” і без особливої підготовки:

— А то був у нас на полюванні ще такий випадок...

І в’ється виток нової історійки, схожої на анекдот.

Ми летимо далеко, під нами довго темнітиме безодня — нічний океан. Більше навіть відчутний, ніж помітний в розсіяному світлі, що йде від зірок; і хоч довкола нас комфорт, спокій, однак підсвідомо весь час почуватимем: під нами — океан...

Коли стюардеса, прибравши гарненьку позу, стане демонструвати на собі водонепроникливе рятівне спорядження і щебетливо пояснюватиме, як нам слід користуватись ним на випадок лиха, то погляд її найчастіше буде звернений до космонавта, хоч їй поки що й не відоме зоряне його минуле, для неї він просто один із пасажирів цього салону — симпатичний, стрижений “бобриком” юнак, котрий, уважно стежачи за її рухами і весь час мружачись веселими щілинками очей, іноді перепитує по-англійськи, яке призначення ще отієї лямки чи отієї кнопки. Ситуація дещо комічна, якщо зважити, що перед стюардесою людина з орбіти, той, кому, певне, з набагато складнішими лямками та кнопками доводилось мати справу, але ж знають про це тут одиниці, а для решти всіх, і для стюардеси також, він тільки старанний учень-пасажир, котрий хоче засвоїти все до дрібниць у тих її химерних причандаллях. Строкате плем’я пасажирське ніяк не втямить до пуття, шо й до чого в тій рятівній амуніції, пояснення супроводиться жартами з крісел, іронічними зауваженнями, хоча потай дехто, мабуть, і здригнувся мимовіль перед перспективою вимушено приводнитися серед нічного океану, серед його розбурханих льодяних бурунів.

Після сеансу пояснень космонавт знову на якусь хвильку порине в сон, звичайний чи запрограмований, спатиме з усмішкою, як дитина, а прокинувшись, одразу звернеться до мене через круте своє плече, оскільки ми сидимо поруч:

— Ну, як він там, океан? На місці?

А сам і не стане нахилятись до ілюмінатора.

На моє запитання, як подрімалось, зізнається з веселою ніяковістю, що він таки цього діла любитель і згоден із тими, хто ставить сон на перше місце з усіх дарів природи...