Народний артист

Олесь Гончар

— Вибач, не помітив, — сказав він і повагом рушив надвір, щоб там, на ганку, покурити.

Довго його не було. А коли повернувся, знов підступив до Ганнусі:

— Нема. Не видно. А звелів же чекати.

Буфетниця приспокоїла й цього разу:

— Прийде, якщо пообіцяв.

— Але ж темрява...

— Мабуть, у школі затримався, — висловила припущення Ганнуся. — Він над хором дитячим шефствує, піаніно їм подарував... А я теж маю від нього дарунок, — посміхнулась вона, — на весілля надіслав нам платівку зі своїм записом, так нею дорожу... Вона в мене й зараз тут. Тільки по великих святах ми її прослуховуєм, боїмось, щоб не стерлася.

Підійшов один з тих хлопців, що з цукроварні, і, досить безцеремонно відсторонивши таксиста крутим своїм плечем, попросив у буфетниці:

— Ще, будь ласка, солоних огірочків і шампанського.

Таксист скривився насмішкувато:

— Солоні огірки і шампан — ну, ти даєш...

— А вас не питають, — відрізав хлопець.

— Тихо, тихо, не заводьтесь, — пристрожила Ганнуся. — У нас поводяться чемно.

Таксист, щоб показати, що він ображений на цього неотесу, сердито стромив сигарету в зуби й перевальцем знов рушив до дверей, вийшов ще на один перекур.

Стояв на ганку і все вглядався в дорогу, вже потонулу в туманній сутіні, з досадою й занепокоєнням ждучи, чи не з’явиться звідти той, через кого маєш таку халепу. Бо й справді, коли що станеться, спитають тебе: чому не спробував пробитись із ним до місця, чому кинув людину напризволяще? А можливо, й пробився б, якби дуже захотів, адже не всі застряють, і мотор у тебе надійний, щойно з ремонту.

На терасі почулися чиїсь кроки, він шарпнувся був туди, виявилось, що це сторож, — притулився до стіни й теж курить у затишку.

— Це ви Йвана Кононовича ждете? — запитав сторож.

— Що вдієш — служба.

— Ох і намучиться ж, бідолашний... А такий чоловік...

Послухавши, як на однім із ваговозів вітер лопотить обірваним брезентом, таксист знов зайшов до чайної, сів до свого недопитого лимонаду. На запитливий погляд буфетниці тільки головою крутнув: нема. Невідомо, як тепер і буде.

Артист, одначе, невдовзі з’явився. На ганок зійшов у супроводі двох земляків, з парасолькою, якою, видно, спорядило його рідне село. Земляки на ґанку з ним і розпрощались, певно, кудись поспішали, а Іван Кононович після цього в тамбурку, нахилившись, довго чистив віником взуття, зішкрябував налиплу грязюку і лише після цього зайшов до зали, випростаний, ставний, як на свої літа, і якийсь аж відмолоділий. Вклонився, наче зі сцени, до людей — в один куток і в другий, потім наблизився до шинквасу.

— А корчмарочка наша все цвіте, — привітно сказав до Ганнусі, і вона, зашарівшись, справді розквітла на очах.

— Налякали ж ви нас, Іване Кононовичу, — мовила вона нависпів, — у таку негоду податись, по такім бездоріжжі...

— Із земляками не пропадеш, — похвалився Іван Кононович. — Вони мене, уявляєте, трактором підвезли до самої траси.

— Молодці земляки, — відзначила Ганнуся.

— Чесно кажучи, мені аж ніяково було, що трактор посилають ради такої, як я, многогрішної особи.

— Молодці, молодці, що й казати, — підтвердила своє Ганнуся. — То чим же вас зігріти, Іване Кононовичу?

— Морозиво є? — пожартував він. — Уявіть собі, люблю морозиво. Хоч майже ніколи не можу дозволити собі цих ласощів, ангіни боюся...

— Я знаю, ви чай міцний любите... Чи, може, чогось гарячішого? — лукаво повела бровою буфетниця. — То як?

— Е, корчмарочко, не спокушай! Нам ось із ним, — Іван Кононович кивнув на водія, що стояв поруч, — в дорозі личить воздержаніє... Отже, чаю, Ганнусю... Ви не заперечуєте? — звернувся він до таксиста, і обидва вони зайняли місця біля того самого столика, де до цього таксист нудився перед своїм лимонадом.

— Натура ж у вас... Добре те, що добре кінчається, — заспокоєний поверненням пасажира мовив таксист і якось аж спогорда окинув поглядом присутніх: бачите, мовляв, з ким я діло маю, хто в мене пасажиром...

Ганнуся принесла їм чаю такого гарячого, що не вхопиш, та ще з кружальцями лимона, — де вона його тут і добула?

— Пийте на здоров’ячко, Іване Кононовичу, бо ж промерзли, мабуть?

— О, мені навіть жарко, — по-молодецьки розстебнув артист своє пальтечко, розкутав шарф, аж стало видно на шиї галстук-метелик; той метелик Ганнусі чомусь завжди подобавсь.

Чаювання тривало спокійне, розважне, таксист нікуди, здається, тепер не квапився, ладен був скільки завгодно сидіти в цій корчмі, на виду у людей, в товаристві свого рідкісного пасажира.

Хлопці з цукроварні, доки Іван Кононович зігрівався чаєм, поглядали на нього з виразом явної симпатії, з почуттям шани до свого славетного земляка. А коли артист скінчив своє чаювання, збираючись вставати, хлопці миттю опинились біля буфету, і один із них, рославий чубань, смаглолиций, підморгнув Ганнусі по-змовницьки: ану-бо який сюрприз ти там приберегла...

Пошарудівши за портьєрою, буфетниця ввімкнула програвач, і на всю залу полилось...

Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди...
Цілуй, цілуй, цілуй її,
Знов молодість не буде!

Голос високий, піднебесний, і війнуло від нього на всіх весною, розкішшю зоряних вечорів, і погляди присутніх разом звернулись на співака, на свого народного артиста. А він, уже налаштувавшись іти, зупинився біля порога, стояв, схиливши голову в задумі, і з виразом журливим слухав себе того, далекого, того, що звідти, з молодості.

В гурті хлопців-цукроварів зненацька стрельнуло шампанське, і той самий смаглявий чубань з веселими очима, виступивши вперед, простягнув артистові келих, наповнений, пінявий:

— Не погордуйте, Іване Кононовичу, не відмовтесь, будь ласка...

Артист уважно, вникливим поглядом окинувши товариство, поволі взяв келих, мовив стиха до всіх: “Будьмо!” — і пригубив келих. Зробив вітальний знак рукою, знов — як зі сцени — вклонився в один бік залу і в другий, посміхнувся Ганнусі: “Спасибі, корчмарочко, за все”, — і вийшов услід за таксистом надвір.

Біля ґанку, перш ніж сісти в машину, він ще пристояв хвильку, затулившись шарфом і дослухаючись до виспіву вітру у верховітті нічних дерев.

Коли були вже на трасі, таксист подав йому якусь лахманину, сказавши з відчутною ніяковістю:

— Плед у мене ось, візьміть, ноги закутайте...

— О, це до речі, — відповів артист, і після цього вони, заглиблені кожен у своє, якийсь час їхали мовчки.

— Скажіть, — згодом озвався таксист, — а ви могли б отут виконати що-небудь? Хоч трішечки, хоч потихеньку?

Артист відповів не одразу. Якийсь час думав, ніби вирішував щось серйозне.

І заспівав стиха, хоча голос його був повен чуття і адресований був мовби комусь далекому:

Цілуй, цілуй, цілуй її,
Знов молодість не буде...

У світлі фар мжичка пролітала, здається, навіть зі снігом.