Чари-комиші

Олесь Гончар

Нас уже обвіває польовий вітерець, небо над нами більшає, весь простір пахне пилюкою, стернями, баштанами. Пролітаємо села, — хати білі, підведені голубим, і всі як одна криті очеретом, отже, десь уже тут близько озера, плавні, десь близько, може, й Чари-Комиші... Очерети від плавнів, а оті голубі наличники на вікнах, — вони від чого? Мабуть, від неба?

— У такій хаті в будь-яку спеку прохолода, — задумливо каже Петрович, обливаючись потом у своїй мисливській тяжкій амуніції.

Він сидить якраз навпроти мене, і на поворотах та на вибоях, коли нас підкидає, нам доводиться стерегтися, щоб не стукнутися лобами. Інші в таких випадках звалюються в кучу, тільки й чуєш:

— Держись! Тримайсь!

— “Крякуху” дідові не задушіть!

Ми сміємось, усім нам весело, посміхається у вуса й Петрович, тільки в світло-сірих очах його, як завжди, — глибока задума, навіть присмученість, ніби й не на полювання їде чоловік.

Обіч шляху потяглись колгоспні поливні городи, ідуть дівчата з корзинами червоних помідорів на плечах, вітер обвіває їх випростані постаті, випнуті яблука грудей; загледівши нас, дівчата сміються, мабуть, смішить їх повна машина мисливців чи наше чудернацьке вбрання та мисливське наше завзяття.

У розлогому видолинку блиснула вода, на воді все біло від птиці, в кузові в нас пожвавлення, веселий гомін, очі розгоряються.

— Бий, Павле, — під’юджують мене старші, — бий, бо знімуться й полетять!

Але мене не купите на такі штуки... Поки що перед нами не дикі, а пекінські качки, і не дикі мисливські місця, а штучна водойма з колгоспною птахофермою. Проте самий вигляд води, очеретів, птаства уже розвихрює нашу уяву, розпалює наш мисливський шал.

Де ж ті Чари-Комиші?

Незабаром нам десь тут треба завертати з великого шляху в бік Дніпра. Повороти йдуть один за одним. З кабіни виглядає до нас серйозне, знівечене шрамами обличчя нашого водія Павловського:

— Де поворот?

Знизуємо плечима, всі ми в не віданні, навіть і сам обер-майстер недуже певен, де нам тут повертати, бо, виявляється, бував він у цих місцях давно, до того ж заходив на Чари-Комиші не звідси, добирався до них пішки, з якихось інших доріг...

Виручає нас тітка, що край села бере з колодязя воду.

— Вам на Чари-Комиші? — перепитує вона добрим, приязним голосом і невідомо чому всміхається. — Так на оцей же шляшок... Оцей шляшок і доведе вас до самого місця.

Ми п’ємо з тітчиного відра воду, набираєм свіжої ще і в баклаги, потім завертаємо на ледве помітний, перебілений солончаками “шляшок”, і він веде нас кудись у луги, де далеко-далеко на обрії млисто синіє, димить над Дніпром заводськими димами наше рідне місто.

У небі, чистім, сріблястім від сонця, вже пропливають бушляки, літають над нами степові чайки; чайок дуже багато, вони підлітають до нас зовсім близько, і Стьопа-бригадир суворим тоном попереджає мене як новачка, що бити їх не можна, що вбити чайку — це сором і ганьба для мисливця.

Щоб уже він уявляв мене зовсім темним, питаю:

— А бушлю?

— Бушлю теж не можна.

— А дрохву?

— Дрохву... Ні в якому разі.

— І того не можна, і того, і того, — втручається обер-майстер. — Ти так зовсім залякаєш хлопця... А ти скажи йому, що ж можна?

Стьопа, не відповідаючи обер-майстрові, інструктує мене далі:

— Звечора, до відкриття, хоч би качка й на носа тобі сідала, — терпи, — і, свідомий свого високого бригадирського обов’язку, він дає мені детальні роз’яснення, за що мені належить штраф, за що ще більший штраф, а за що, може, й рушницю відберуть і з ганьбою виженуть із товариства. І це все — мені, який ще не зробив по живій цілі жодного пострілу, не збив жодної качки!

Шляшок побіг через якісь тирловища, солончаки, далеко серед пасовиськ видніється колодязь з журавлем — водопій для худоби. Ми майже розчаровані. Якісь об’їдені будяки навколо, полин, кізяки, все вибито худобою, спалено спекою... Де ж ті озера світлі, угіддя незаймані?

— Все буде, — каже нам обер-майстер. Він уже зорієнтувався в тутешніх місцях, впізнав їх і, одразу пожвавішавши, перебрався ближче до кабіни, щоб давати вказівки безпосередньо водієві.

— Хутірець он з баштою бачите?

— Бачимо.

— То силосна башта. Поруч тваринницька ферма. А за фермою буде дерев’яний місток, переїдемо місток і триматимем в бік отієї — он ледь бовваніє — могили, — вона зветься Журавлиха.

Справді, за хутором є місток, він низько настелений через геть обміліле озерце, від якого б’є на нас густим болотним запахом нагрітої сонцем води. Місток щербатий, розтовчений, машині по такому паліччю не пройти, і ми, схопившись на землю, шукаємо об’їзд. Об’їхати нікуди, вирішуємо ризикнути побіля самого мосту, через багнюку, розраховуючи на те, що нас багато і ми зможем випхнути свою півторатонку, коли засяде.

Водій наш бере відчайдушний розгін, машина, шалено розбризкуючи воду, доскакує до середини болота і таки застряє, мотор глухне, але ми вже тут, наші мисливські плечі готові хоч гору перевернути.

— Раз! Два! Взяли!

За якусь мить зальопана півторатонка вже стоїть на сухому, а від нашого взуття, від Сахнових ботфортів смердить гарячим розтрушеним болотом.

Доки Павловський колупається в моторі, протираючи свічки, ми теж чепуримо себе, зчищаємо з ніг багнюку, і обер-майстер Сахно, оглядаючись назад, каже, що це навіть краще.

— Що — краще? — дивується інженер. — Що міст дірявий?

— Зате сюди за нами ніхто не проскочить, — пояснює обер-майстер. — Самі будемо на всю плавню.

Ой навряд чи самі... Далеко попід селом уже гасають, мелькаючи поза чередами, мотоцикли та “москвичі”, здається, якраз із тих, що ми їх обганяли в дорозі. Ціле нашестя! Бідні качки... Ось один із “москвичів”, ніби нанюхавши наш слід, нахабно мчить сюди, наближається до містка і, ткнувшись носом у болото, зупиняється. Таки засів, та ще, може, й неабияк.

— Спробував? Отам тобі й ночувати, — каже обер-майстер, і ми, віддаляючись, весело махаємо невдахам на прощання. Вони нам смішні!

Тепер ми самі — уникли небажаного сусідства. Але поки що й качок нема, не видно чомусь навіть і бушляків та чайок степових, один величезний шуліка над нами кружляє, ніби здивований нашою появою.

— А шуліку бити можна, товаришу бригадир? — насмішкувато питає обер-майстер.

— Бийте, якщо влучите, — відповідає Стьопа.

— А думаєш, не влучив би? Думаєш, старий уже? — уперто допитується обер-майстер з якимось ревнивим посміхом.

На роботі обер-майстер для Степана начальство, а тут вони раптом помінялися ролями, старий сам опинився в підлеглості свого крановщика, нашого демократично обраного бригадира. Таке становище час від часу наїжачує обох, але перспектива, спільна мета, зрештою, і їх об’єднує одним клопотом. Чи не заїхали ми часом не туди? Чи знайдемо тут те, чого шукаємо? Це щодалі більше нас непокоїть.

Машина буксує в піску. Мусимо знову схоплюватись і налягати на неї плечима. “Раз! Два! Взяли!” Ні, це таки непогано — провести свій вихідний в отакому спортивному занятті.

Перехопившись через розтовчений чередою пісок, виїжджаємо на пагорб, і далі перед нами відкриваються... поля кукурудзи! Безмежні, вилискуючі під сонцем поля! Ліворуч по стерні трактор гуркоче, оре... Курява встає за ним. А де ж плавні? Де озера, качки?

Бригадир гострим, сповненим докору поглядом дивиться на обер-майстра, той навіть ніяковіє, але тільки на мить.

— Давай отак вподовж кукурудзи! — рішуче гукає він у кабіну.

Мчимося вподовж кукурудзи.

— По-моєму, ніяка дурна качка сюди не залетить, — каже Костя, вголос висловлюючи гіркі наші сумніви.

Справді, сонце он уже звертає на захід, а ми все ще не можемо спинитись, блукаєм, гасаєм як шалені поміж фермами, чередами та колгоспними полями.

Незабаром, наче щоб розсіяти сумніви, убік від плантації кукурудзи відкривається лугова широчінь, з’являються смуги очеретів. Простір величезний — ми просто в захваті. Я з хвилюванням дивлюся на цей переповнений світлом простір. Як тут вільно, як легко людині! Птахи якісь мерехтять у повітрі. Солончаки біліють. Лисніється на сонці синювата зелень рогози, блищать очерети, а в тих очеретах, мабуть, тихі прозорі ховаються озера...

— Оце ж вам і Чари-Комиші, — з гордістю каже обер-майстер.

— Чари-Комиші, ура!

Колись ці всі угіддя належали одній з віддалених паланок Запорозької Січі, коней тут випасали наші предки та рибку ловили... Ну а ми крижаків постріляємо в літ, — звичайно, хто влучить...

Машина наша мчить просто на найближчу смугу очеретів. Упирається в самий очерет. Стає.

Очерети височезні, густі, як бамбукові хащі. Злегка шелестять листям на вітерці... Посплигувавши з машини, мерщій кидаємося в гущавінь, очеретиння тріщить у нас під ногами, а ми все ліземо, продираємось далі в гущавінь, в духоту, де вже й вітру нема, але де, ми знаєм, неминуче має бути вода, а на воді, може, й зараз уже сидять табуном... Дух нам перехоплює від самого передчуття. Проте чомусь не хлюпає, не чавкає ні в кого під ногами. Де ж та, нарешті, вода?

Очерет кінчається, і вже перед нами відкрилась чимала, обрамлена заростями галявина, очевидно, було колись тут плесо, а зараз... сухо-сухісінько! Все дно затверділо, мов бетон.

Мимоволі всі ми звертаємо свої погляди на обер-майстра. Старий винувато розводить руками. Недавно ж, запевняє він, тут було води йому попід руки, навіть волок він з кимось тягав, і рибу ловив, і качок набрав, а тепер...

— Тьху!

Віримо йому, віримо, що була тут вода і риба, бо ще й зараз, намертво повлипавши в сіре закам’яніле дно висохлого озера, де-не-де поблискують під ногами маленькі рибинки — останні знаки того, що було.

Похнюплені, стоїмо над загиблим озером, над цією зцементованою землею, і піт заливає нам очі, спека, духота тут, мов у казані, — крізь очерет навіть найменший вітерець не продимає. Стьопа мовчки пробує колупнути носком грудку закам’янілого мулу, а Петрович... На нашого Петровича навіть дивитися жаль. Потемнілий, згорьований стоїть, присмучено розглядаючи озерне дно, де недавно ще риба грала, а тепер суха кора сіріє, схожа на шлак.

Ще більше опустилися плечі Петровича, обтяжені мисливським причандаллям; кепку насунуто на самі очі. Так худий, а тут одразу мовби ще більше схуд. Над чим він замислився? Яка його думка гнітить?

Тиша — гаряча, застояна. Трактор десь ледве чутно гримотить, поблизу коник сюркоче.

— Довипробовувались, — раптом каже Петрович тяжко, похмуро, і ми мовби прокидаємось від гарячої дрімоти. Ми знаєм, що має на увазі Петрович. Усе оце, як він каже, “безладдя в природі”, раптові похолодання та такі ж раптові спеки, небувалі нові заноси в Італії та страшні тайфуни над японськими островами — все це Петрович, щоб ви йому там не казали, пояснює одним: проклятими отими ядерними випробуваннями... І те, що в нас від самої весни нема дощів, що лютує спека, якої й старі не пам’ятають, він пояснює все тим самим: атомні дурощі всьому причиною.

Доки ми прижурено стоїмо в розігрітому очереті, серед висохлого озера, мовби прикуті до його мертвого дна, до нашого слуху починають раптом долинати дивні шуми, якесь дуже знайоме стрекотання... Довгов’язий наш бригадир, ставши навшпиньки, першим помічає небезпеку:

— Полюбуйтесь... Це ж вони!

З пагорба по наших слідах просто до наших очеретів з летючим диркотом мчать ті ж самі мотоцикли та “москвичі”, що ми їх покинули по той бік містка. Під’їхали, поглушили мотори, і ось уже, втираючи рясний піт, стоять вони, міські мисливці, разом з нами в очереті, на тім самім місці, де мусило бути б озеро і де пашить на нас черства, ніби справді атомним вогнем переплавлена, злита в мертву безплідну масу земля.