Пороги

Олесь Гончар

Пароплав ішов по Дніпру вниз. Пружний вітерець дихав йому назустріч прісною свіжістю великих вод, тонким половецьким духом далеких степів.

Швидко світало. Пасажири на палубі заворушились. Першими прокинулись два дідугани, що з самого вечора дружно хропіли, опершись один об одного спинами біля труби пароплава. Звично почали згортати свої шинелі сержанти, які цілу ніч спали просто серед палуби — покотом, цілою командою. На лавках уже пудрилися чепурні студентки, крадькома зазираючи в люстерка і викликаючи лагідну цікавість жилавої літньої колгоспниці, що сиділа поблизу на перекинутім догори дном плетенім кошику. Поруч з колгоспницею, позгинавшись між кошиками, ще міцно куняли кілька її односельчанок.

— Це ви, мабуть, на канікули, дівчата? — запитала колгоспниця зичливо, по-материнському. Одна з студенток ледве помітно зітхнула.

— Ні, тьотю... В нас уже призначення на руках. Вчителювати їдемо.

— Он воно що... Вчительки, значить, уже... А я думала — студентки. Минулого тижня все студенти їхали. Скільки того народу вчиться!.. Як глянеш — серце радується.

Жінка, повільно обсмикуючись та обтрушуючись, підвелася, випросталася на повний зріст: висока, огрядна, дебела.

Голосно, міцно позіхнула, дивлячись на рожевіючий схід. Потім, обережно переступаючи через ноги своїх сонних супутниць, вибралася на вільне місце, підійшла ближче до дівчат. Стала, як мати серед дочок: привітна, спокійна, в новій зеленій тілогрійці, застебнутій на всі ґудзики, у білосніжній хустці, що красиво обрамляла її засмагле, обвітрене обличчя.

— А мене оце в область викликали на нараду по зеленому конвеєру. Третій рік начальникую на фермі, — жінка стримано посміхнулась. — До війни була дояркою, а тепер наставили завом. Опанувала, кажуть. У вівторок поїхала з дому, а вже, знаєте, якось аж знудьгувалась, наче місяць їжджу. Зустріла оце на пристані наших, — колгоспниця вказала очима на жінок, що спали поміж кошиками, — питаю, як там телята? Сміються. Вони від колгоспу привозили абрикоси на базар, гроші на баркас торгуємо. Можна тут сісти? — жінка, запросто відсунувши чемоданчик котроїсь із дівчат, присіла на краю лавки.

Весь схід жеврівся. І все небо світлішало, росло, мовби підіймалося пароплаву назустріч. Чисте повітря було напоєне терпкою вранішньою свіжістю. Серединою ріки по ясному, спокійному фарватеру ще снували де-не-де своїми легкими човниками бакенщики, гасили померклі вже, ледве помітні сигнальні вогні.

— Який тут Дніпро широкий! — захоплено вигукнула одна з дівчат, білолиця, жвава, з гострими плечиками. — Звечора, коли ми лягали спати, береги були зовсім близько, хоч рукою дістань... А зараз он як розступились...

— Широко, просторо, аж дух забиває, — озвалася інша. — Роздолля!

— Йдемо по озеру, — пояснила колгоспниця. — Незабаром пороги.

— Пороги? — студентки тісніше оточили свою супутницю, збуджено, довірливо зазираючи жінці у вічі. — Тітонько, це ж так цікаво!.. Ті самі пороги?

— Ті самі... Оце вже вони й починаються.

Дівчата одразу якось урочисто притихли. Мовби війнуло на них чимось давнім, оспіваним, романтичним. “Б’ють пороги; місяць сходить...” А зараз вони, дніпровські пороги, десь тут, занурені в глибинах, затоплені високо піднятими водами.

— Тьотю, а ви бачили пороги? Ще тоді, раніш... Коли вони були зверху.

— Надивилася, — враз хмурніючи, відповіла колгоспниця. — Бодай не згадувати.

— Чому ви про них так... неприязно?

Якусь хвилину жінка мовчала. Всілась зручніше, склавши руки під грудьми, обвела дівчат уважним поглядом.

— Бачу, ви не тутешні?

Дівчата відповіли, що справді пропливають у цих місцях вперше.

— Тож-то й воно... А я виросла тут, між камінням, як тая чайка берегова. Років до тридцяти чи й більше, окрім порогів, нічого не бачила.