Соняшники

Олесь Гончар

— Виліпіть нашу Мілю такою, щоб усі на неї задивлялись, — вимагали колгоспниці. — Вона того достойна!

Коли зайшов у кузню, ковалі перестали гриміти своїми молотками і, закуривши, з готовністю відповідали на його запитання. Гостеві цікаво знати, хто це в нас так кохається на квітах?

— Та це ж наші дівчата... Скрізь понасівали: біля контори, біля клубу і навіть попід кузнею. Почалося з того, що Мелашка...

Ах, знову Мелашка! Куди не поткнеться, всюди натрапляє на її сліди.

— Чи така вже вона у вас моторна?

— Е! Видно, мало ви її знаєте... Невсипуща, віддана, золота людина.

— Схід сонця завжди в полі зустрічає.

— Ви вже її, товаришу скульптор, не зобидьте... Дайте волю своєму хистові.

Дайте волю своєму хистові!.. Скульптора і зворушувала, і, пригнічувала оця шаноблива увага, яку виявляли колгоспники до нього та до його мистецтва. Йому здавалось, що він не заслужив такої пошани і такого довір’я. Совість його була неспокійна, він почував себе людиною, яка мимоволі привласнює те, що їй не належить.

Дедалі скульптор все більше переконувався в тому, що мусить негайно виїхати звідси. Нема чого сидіти на шиї в оцих чесних роботящих людей, приховувати від них своє творче безсилля, зловживати їхньою гостинністю. Вони з тобою панькаються, вони від тебе чогось ждуть, а ти... Чим ти їх порадуєш? Їдь собі геть, це для тебе найкращий вихід!.. Тебе непокоїть, як вони потім витлумачать твій вчинок? Про це вже зараз можна догадатись: не Меланія, а ти будеш винен у всьому!.. Вона для них — “золота людина” незалежно від того, виліпиш ти її чи ні!..

— Оце наша електростанція, — пояснював Іван Федорович, виходячи на греблю, в кінці якої червоніла міцна цегляна будівля. — Хіба ж не красуня?

— Красуня, — згодився скульптор і, зупинившись, задивився вниз на шалений водопад, на вируюче сяйво свіжо-білого шумовиння. — Давно збудували?

— Пустили позаторік, а будівництво розпочали ще в сорок четвертому. Вся оця гребля, можна сказати, насипана жіночими руками. Чудове у нас жіноцтво, коли подумаєш... Якби мені та ваш талант, я всіх би наших колгоспниць виліпив як героїнь сучасної епохи!

— Спробуйте, — всміхнувся скульптор, — і ви переконаєтесь, що це не так просто.

— Я й не кажу, що просто... Але ж заслуговують, слово честі! Гляньте хоча б в екскурс минулого: ми ще десь на фронтах б’ємося, на тих Одерах та Балатонах, а вони тут, як гвардійки: і комбайна полем від стіжка до стіжка самотужки тягають, і отакенну греблю вигачують до нашого приходу. Думаєте, підняти без техніки сотні кубометрів ґрунту — це було просто? Між іншим, Мелашка тут також відзначилась, з тачки не випрягалася...

Слухаючи голову колгоспу, скульптор уявляв собі Меланію в різних обставинах, але ніщо вже, здається, не могло похитнути його першого враження. І в полі з комбайном, і на важких земляних роботах під час будівництва колгоспної електростанції — всюди Меланія залишалася однаковою, тією некрасивою, скованою, незграбною, яку він зустрів сьогодні в конторі. Даремно тепер силкувався Іван Федорович якось поправити становище і знову піднести свою колгоспницю в очах скульптора.

“Я віддаю належне її повсякденному героїзму, її славним ділам, — думав про Меланію гість, — але хіба цим заміниш, хіба компенсуєш цим те, чого, на жаль, не вистачає їй самій?”

— Люди у вас справді чудові, і я розумію ваші почуття, Іване Федоровичу... Хотів би, щоб і ви мене зрозуміли...

— Та що тут розуміти... Значить, вирішили-таки їхати?

— Вирішив.

— Ну, гаразд. Завтра мене викликають у район, то заодно підкину і вас до станції... щоб коней зайвий раз не гнати.

Розійшлися досить холодно. Іван Федорович, буркнувши, що йому треба до трактористів, подався десь через греблю в степ, а скульптор рушив додому (як назвав він у думці хату Меланії).

По дорозі скульптора спіткав маленький конфуз: він заблудився. Всі хати йому здавалися на один кшталт: скрізь, як і в Меланії, підведені голубим, скрізь попід стріхами однаково біліли ізолятори і зникали в стінах дроти, у всіх вікнах жевріло однакове проміння сонця, що вже червоно сідало по той бік річки за горою.

“Треба тобі отакого, — бідкався скульптор, зупиняючись біля чиєїсь хвіртки. — Серед білого дня — і заблудився. Куди ж тепер?”

В кінці вулиці тим часом зажеврілася хмара куряви: поверталися череди з пасовиськ, і волею-неволею треба було кудись зминати.

Але куди?

Скульптор не підозрівав, що поруч, у нього за спиною, уже стоять напоготові рятівники. Це були ті самі хлопчаки, з яких він змалював собі ескіз на майбутнє. Стояли собі, позакладавши руки назад і закусивши губи, щоб не сміятись. Вони, видно, весь час ішли за скульптором назирці, бачили, як він проминув хату Меланії і як розгубився, загледівши череду, що запрудила перед ним вулицю.

— Ми вас проведемо, — упевнено сказав білоголовий сміливець першокласного віку. — Ми знаємо, куди вам треба.

— А куди?

— До Мелашки Чобітьківської.

— Вірно.

— Тільки давайте швидше, бо вас череда закушпелить.

— А вас ні?

— Ми не боїмось.

Ніяково озираючись, скульптор рушив за хлопцями.

— Хати у вас однакові, збили мене з пантелику...

— Це вам тільки здається, що однакові. А зайдіть усередину, то вони ого які різні!

— Можливо, не заперечую.

— А що всі голубим підведені, так це до Першого травня готувалися. Суботник був.

— Завгосп однакової синьки для всіх привіз... Щоб не посварилися, каже... Оце вам сюди.

— Бачу, вже бачу... Дякую, що провели...

— Нема за що.

Скульптор зайшов на подвір’я, причинив за собою хвіртку і полегшено зітхнув.

Меланії ще не було вдома.

Повернулася вона вже по заході сонця з снопом трави та васильків, назбираних десь на польовій межі.

Свого квартиранта застала на городі. Бродив між зеленими заростями, приглядався та принюхувався до всього, що вона посадила та посіяла.

— Вивчаєте?

— Та так, цікавлюсь... Це і вся ваша грядка?

— А навіщо мені більше?

— Квіти на першому плані. Кручені паничі, чорнобривці та фіалки... А де ж ваші соняшники, кукурудза?

— Все там, — засміялась Меланія і махнула рукою кудись за гору. — Моє все там, і я вся там.

Добродушна, весела, вона в цей момент подобалася скульпторові. Йому б хотілося зараз побачити вираз її обличчя, але смеркалося, і, крім дівочого силуету з снопом під рукою, він нічого не бачив.

— Треба ж іти, — схаменулась Меланія, рушаючи до хати. — Бо сьогодні ще й комсомольські збори... А ключ у вас?

— У мене... Якщо не загубив.

— Іншим разом ви лишайте його ось тут, за віконницею...

— Таж я... завтра поїду.

— Уже?!

— Уже... Може, восени ще приїду.

— Вам видніше, — глухо промовила дівчина, відмикаючи хату. В голосі її чулася здушена образа.

Скульптор винувато мовчав. Хотів би якось втішити її, пояснити їй все... Та чи зрозуміє?

Допізна сидів на призьбі, соромлячись заходити в хату. Там гомоніло радіо, шапарювала невтомна Меланія. Що вона думає про нього? Адже їй усе тепер зрозуміло, не настільки вона наївна, як це йому спершу здавалось.

Незабаром до Меланії забігли дівчата, — напевне, її подруги по ланці. Удавано жахаючись білого у своєму костюмі скульптора, вони шаснули повз нього в двері, і одразу в кімнаті задзвенів сміх, залящали дівочі вигуки й жарти. Згадувалось якогось Дмитра з “Хвилі комунізму”, потім виявилось, що цей Дмитро не байдужий до Меланії, і скульптора вже не дивувало те, що хтось може бути не байдужим до неї.

Вечір був чарівний, зоряний, пісенний. Повітря висвіжилось, виповнилось холоднуватими пахощами нічних квітів. Десь біля клубу гримів гучномовець — із столиці транслювали концерт.

Меланія вийшла з дівчатами виряджена, як на весілля. Сказавши гостеві, що вечеря на столі, взялася з подругами попід руки, і так, цілою вервечкою, вони зникли в сутінках.