Маша з Верховини

Олесь Гончар

Сюди, на корчування дніпровських плавнів, приїхала вона по оргнабору з партією закарпатських лісорубів, яких трималася й зараз, хоча й не була нікому з них ні дружиною, ні коханкою.

Маша-венгерка — звали її в плавнях. І коли після роботи хлопці-лісоруби з урочища Темного, що приходять купатись до плавневої річки Бузулук, жартівливо заводять на тім березі:

Ой венгерко, венгерко, венгерко,
Позич мені люстерко, люстерко... —

Найближчою людиною їй тут була її подруга Стефа, обважніла блондинка з гніздом кіс на голові, з якою Маша в один день і завербувалась на дніпровські роботи. Більшість завербованих познайомились між собою уже в дорозі, коли розбитний і хвалькуватий вербовщик правив їх залізницею у Запоріжжя, в трест. Побуряковілий від безконечних стограмівок, він усю дорогу похвалявся перед дівчатами, що вдарить ось телеграму і зустрінуть їх з музикою, але на місці ніякої музики не виявилось, у тресті їм довелося довго чекати якогось начальника, а коли він нарешті прибув, то вийшло так, нібито вони ще й винні.

— Фронт робіт вас жде, а ви тут марнуєте час, стільки людино-одиниць втрачаєм!

Маші не сподобалось тоді це слово “людино-одиниці”, і вона лукависто запитала, що воно має визначати, але така вільність образила начальника, і він, нахмурившись, сказав, щоб поменше балачок, і звелів негайно відправляти всіх на місце розробок.

На автобусній зупинці місцеві люди з шанобливою цікавістю оглядали їхнє лісорубське знаряддя, карпатські тайстри, вишивані киптарики та чорні гірські капелюхи-кресані на чоловіках; а коли автобус підійшов, то всіх верховинців з їхніми топірями та гнучкими пилками в руках люди пропустили вперед без черги, мов яку-небудь делегацію.

Наступного дня вони опинилися в плавнях, на далекім глухім урочищі Вовчиха. Щоправда, Вовчихою воно звалося раніше, а зараз в нарядах “Ліспромгоспу” значиться просто як “квадрат вісімнадцять”. Пуша, глушина. Ах, попався б тут Маші під руку отой пропийдуша-вербувальник, що золоті гори обіцяв, вербуючи дівчат на новобудову! Обіцяно було казкове електричне місто над Дніпром, життя культурне та веселе, а замість того — годуй плавневих комарів та слухай щовечора жаб’ячі концерти.

“І в оцій ямі жити? — не раз думала Маша, нудячись, згадуючи гори, смоляний та оцетовий запах рідного заводу. — Здуріти можна!”

Дивно, що досі не втекла звідси. Якби втекла, мабуть, полегшено зітхнув би товариш Писанка, майстер дільниці, який з кожним днем все більше зазнає прикростей від оцієї норовливої карпатської доброволки. Як скаже, як утне що-небудь — перед усіма з тебе посміховисько зробить. Ось вона йде йому назустріч поміж наметами, поблискуючи очима, викрасовуючись у своїх жарких на смаглявій шиї коралях.

— Слухайте сюди, товаришу майстер!

— Слухаю, Машо.

— Тягати колоди — то не є добре для жінки, а ще такої тендітної, як я, — при цьому вона грайливо поводить плечем.

— А для кого ж добре?

— То було би добре для вашого живота.

Пирскають, визираючи з намету, дівчата. Майстер, поглянувши на округле своє черевце, що тяжіє донизу, ніби запхнутий під сорочку гарбуз, змушений теж посміхатись.

— Дався тобі мій живіт.

— Не про нього мова. А що на тяжку роботу більше не йду, то це кажу вам певно.

Товариш Писанка розводить руками:

— На важку не хочеш, то йди на легку.

— І на легку не бажаю: на легкій ніц не зароблю.

— О напасть! — чухає потилицю товариш Писанка. — То куди ж мені тебе послати?

— Хмиз палити пошліть, ще я там не була. Я люблю ватри розводити.

І хіба їй відмовиш? Хай іде, бо, правду кажучи, хочеться майстрові, незважаючи на поважні його літа, щоб ця клята верховинка була ним вдоволена.

Де тепер найвищі в плавнях вогнища, то — її, венгерчині. Палить з дівчатами начухраний хмиз та корчомаччя, і, мабуть-таки, по норову прийшлася їй ця робота, бо до табору повертається в піднесеному настрої і ніби зовсім не втомлена.

Викупавшись після роботи у чистій плавневій річці і, як для танців, вирядившись у свої модельні, он вона, веселоока, неквапом походжає поміж наметами, все ніби жде когось. Навіть товаришу Писанці приємно дивитись, як вона отак походжає — і постать, і хода в неї якась зваблива, дівоча... Незрозуміло, кого вона жде, для кого виряджається в оцей надвечірній час? Бо хоч залицяльників тут не бракує, проте Маша не раз уже привселюдно давала одкоша то одному, то другому, особливо буфетникові, дебелому чолов’язі з амністованих, що найупертіше в’язнув до неї.

У присутності Маші він завше заводить мову про те, що хотів би, нарешті, збудувати свою власну міцну сім’ю, і при цьому багатозначно поглядає на венгерку.

— Будуйте, хто ж вам не дає, — лукаво зауважувала на це Маша. — Але чи то правда, нібито не одні вже аліменти за вами ганяються?..

Регіт знімався серед лісорубів, бо всі знали, що це таки факт: ганяються.

Одного разу одержала Маша лист, був він з трикутним штампом польової пошти на конверті. Обрадувана, просяяна, збігши до річки, взялася його читати, та, видно, лист виявився не таким, на який сподівалась: прочитавши, гнівно подерла, на дрібні пелюстки посікла його й пустила за водою.

В ту ніч — чули дівчата — плакала Маша в наметі.

— Чого ти? — підсіла до неї Стефа. — Ще плакати за ним... Та я б на твоєму місці!.. З твоєю вродою! Вони б у мене плакали, а не я!

Маша ковтнула сльози, зітхнула:

— І оце мені в віддяку від нього за всі мої переживання? Брудна лайка та глум? Ну коли так — не бачити ж йому більше мене!

— Ще знайдеш по серцю, Машо. О, скільки їх! Чуєш, он і зараз за Бузулуком співають, піснею до тебе залицяються.

За річкою справді чути було жартівливі голоси про венгерку: то горланили хлопці з урочища Темного, що, незважаючи на пізній час, прийшли аж сюди, до Бузулука, купатись.

— Жартують, — сказала Маша, вслухаючись.

— Хто жартує, а хто й ні. Хіба мало до тебе залицяються?

— Що ж, хай. Вільна віднині я, і кожному вільно до мене залицятись.