Білі ночі

Олесь Гончар

— А що це за дерево так гарно пахне? — звернула сестра погляд на деревце, що п’ялось на камені неподалік.

Іван Іванович охоче нам пояснив:

— О, це розмарин... Пахощі його нашому комісарові теж подобалися. “Чимось нашим чорноморським пахне”, — казав він...

Незабутній був для нас той вечір під скелями Адріатики, де й сум за втраченим, і зустріч з теперішнім якось дивно єднались. Далеко, аж до італійського берега, світились під місяцем ясні води затоки, видно було вогні готелів, праворуч від нас мерехтіли на обрії вогні Трієста... Лєпо, нічого не скажеш. Така гарна була з тієї веранди планета! Ніби тільки для спокою, для злагоди та дружби людей витворила природа той місячний, налитий ніби якоюсь античною красою вечір. Думалося нам про тих, що полягли за цей світ молодими, і душа аж спротив чинила, що десь іще триває людовбивство, хоч йому вже не повинно бути б місця на землі...

— А оце ж і зупинка “Баби-Яги”, — озивається раптом мовчазний водій наш, вказуючи на вогник, що проблиснув над шляхом невдовзі після того, як Надія Василівна закінчила свою розповідь.

— Щось на зразок сучасної корчми, — пояснює редактор. — Бачите, там і зараз зібралось чимало машин, люди знають, що в тому закладі їм будь-коли знайдеться склянка гарячого чаю... Вірменин, який там порядкує, вміє пригостити відвідувачів.

Промайнула корчма, і знов дорога тоне в просторах білосніжності й чистоти. З сутіні неподалік шляху виринає прадавній курган-могила з тригонометричним знаком; нарешті цю могилу взято під охорону держави, так нам пояснює Надія Василівна і, зітхнувши, раптом запитує водія:

— Це ж тут десь стався той випадок з дрохвами?

— У тім он вибалочку, — киває водій уперед, де й ми тепер помічаємо пляму напівзаметеного снігом очерету, що кущиться біля замерзлого озерця.

Мені про той випадок нічого не відомо, а супутники мої, виявляється, знають цю степову історію, що не так давно набула тут широкого розголосу... Троє синів було в матері, ніби й серед хуліганів не значились, один із них як зразковий механізатор навіть з Дошки пошани не сходив, і хіба міг хто думати, що з-під тієї зразковості з часом визирне браконьєрська суть? Якогось там вихідного дня осідлують вони трактор-всюдихід і беруть курс до “Баби-Яги”, та ще й зі своїми пляшками в кишені, а коли пляшки надвечір спорожніли, то ж чим тоді можна розважитись? Вирушають тим самим всюдиходом у степ і давай за обмерзлими дрохвами ганятись, — звідкись птахи того дня налетіли й, знесилені, зробили собі перепочинок у полі. Дрохви зараз у степах — велика рідкість, в Червону книгу їх занесено, а як вони, буває, в негоду обледеніють, тоді їх хоч руками бери.

— І ще от загадка, — роздумує Надія Василівна. — Чому в душі однієї людини в такій ситуації першим порухом буде бажання нещасному птахові допомогти, а в когось другого неодмінно з’явиться потреба вчинити зло, бажання заполювати, наздогнати птаха, будь-що вкоротити йому життя?

— І не голод же його гнатиме, — зауважує редактор, — а саме якась незбагненна потреба зла...

Троє їх було: старший, і середульший, і наймолодший, здається, десятикласник, але навіть і в цього, наймолодшого, чомусь не здригнулась душа, коли він, вхопивши якусь залізяку, в своїм агресивнім азарті погнався за безпомічним птахом...

А тут саме автоінспектор на мотоциклі, — чую подальшу розповідь, — з дороги загледів розправу з птахами і, хоч це його ніби й не стосувалось, приглушив мотор і кинувся до тих птахоловів.

— Щось його таки погнало до них, може, ото якраз і була душа?

А за кілька хвилин автоінспектор уже лежав у ріллі, і три пари чобіт місили його дружно, тупо й жорстоко...

— Не берусь визначити, що таке душа, — похмуро каже поет, — але знаю, що без неї всюди запанували б ось такі бездушні, жорстокі інстинкти.

Водій, певне забувшись, запалює сигарету, хоча всю дорогу він утримувавсь від куріння.

— А найтяжче доводиться матерям, — по якомусь часі чуємо від нього. — Їм вічне ходіння...

І, загасивши сигарету, він розповість, як на цій дорозі деколи можна зустріти двох жінок, що прямують до райцентру найчастіше вдосвіта. Міг би їх хтось і підвезти, але чомусь усе вони пішки та пішки. По цей бік дороги одна з них іде, щоб провідати свого сина-інспектора, котрий ще перебуває в лікарні, а трохи поодаль ступає узбіччям така ж нещасна друга мати, яка несе передачу тим лобурякам своїм, що й досі сидять під слідством...

Мовчимо якийсь час. Біла ніч після почутого мовби примеркає, настрій повсюдної злагоди разом обірвавсь, і вже мовби якісь незрозумілі тіні потяглись у простір від промайнулого з сухими очеретами озеречка. Не питаємо більше одне одного, що таке душа людська, бо зовсім реально бачаться нам постаті тих двох згорьованих матерів степових, що, може, й зараз десь ідуть і йдуть із своїм болем, з невивітреною любов’ю серед цих безкраїх блакитних снігів.