Жінка в сірому

Олесь Гончар

І хоч ніхто на власні очі розправи не бачив, однак поступово сама собою витворювалась легенда, з літа в літо жила по всьому узбережжю, і діяла в ній, крім вожака-комісара та його мужніх товаришів, ще й та невідома жінка, що він її врятував ціною власного життя. Чи жива вона, чи народила дитя? І чи не забула, кому завдячувати має самим своїм існуванням на світі? Адже й такі є, що легко забувають, такі, у кого швидко й безслідно вивітрюється з душі зроблене їм кимось давнє чи недавнє добро.

За тим золотушним Бруно, що, уникнувши кари, утік десь на Захід, ще й досі слідом іде прокляття народне. З переказів було відомо, як він знущався з табірних людей: мавши університетську освіту, він корчив із себе неабиякого психолога, навіть перед смертю нібито знущальницьки допитувався полоненого:

— Певне, шкодуєте, пане комісар, що так необачно поступилися своїм законним місцем у літаку? Лицарем уявили себе? Великодушністю хотіли уславитись?

Комісар не вважав за потрібне йому відповідати, тільки поглядом спідлоба виказував цьому садистові своє презирство.

— Першій-ліпшій, не приятельці, не приспанці, — зміїно розтягував Бруно свої тонкі губи, — зовсім незнайомій хвойді лісовій віддати своє місце, та це ж треба цілковитим йолопом бути... Перебував би зараз у повній безпеці, а натомість босий, зволоцюжений, стоїш на своїй останній межі... Не маю сумніву, що шкодуєш...

— Якщо й шкодую, — прохрипів комісар, — то лише за тим, що ти мені, гад золотушний, не попався в бою.

А коли вивели полонених моряків на край скелі, щоб розстрілювати, один із них, маленький, як підліток, нахилився до комісара й запитав стишено:

— Ви справді не шкодуєте, що поступились тоді, не скористались місцем у літаку?

Комісар обійняв юнака рукою за плече:

— Друже, а коли б скористався, чи зміг би я жити? Жити без мук совісті? Вижити, мабуть, вдалось би, але чи було б то життя?

І то були останні його слова перед розстрілом, перед тим, як по групі полонених сіконули автоматні черги.

Після визволення і діти, й дорослі шукали страчених моряків у можливих місцях розправи; обстежено було підгірні плантації й каменоломні, де вони працювали, однак жодних слідів не виявилось. Серед місцевих людей ходили чутки, що моряків фашисти розстрілювали на скелях і звідти — навіть ще живих — кидали в море.

А ще згодом з’явилася в цих краях сумноока, середніх літ жінка, до брів запнута хусткою, неговірка, така собі мовчазна душа. Спершу думали, що вона прибула сюди збирати лікарські трави та коріння гірські, бо й справді жінка цим була зайнята, добре зналась на тутешній рослинності і підтримувала зв’язки з аптеками. Та найважливішим, як люди дізналися згодом, було для неї шукати хоч би якісь там найменші сліди страчених чорноморців. Час від часу бачили жінку в товаристві юних слідопитів, підходила іноді вона до незнайомих місцевих людей, до рибалок та сторожів на причалах і все доскіпувалась, чи не випадало часом їм чути про комісара моряків, що мав був летіти на Велику землю останнім рейсом, та поступився місцем зовсім незнайомій жінці. Потім він нібито опинився тут, за дротами концтабору, й разом з товаришами був страчений на котрійсь із приморських скель.

Прибувши сюди з наміром ніби тимчасовим, жінка так і залишилася в цих краях назавжди. Школярі дізнались від прибулої, що є в неї син, уже офіцер, служить десь далеко у Групі військ, тож їй, матері, власне, однаково, де зараз бути. А втім, як вона вважає, людині годиться бути ближче до своєї пам’яті.

Знайшлася їй незабаром робота, бо саме споруджували тут Будинок відпочинку вчених, і жінка була в числі тих, кому довелося брати садівницьку лопату до рук або ставати до бетономішалки. Одній з перших дісталась їй кімната у гуртожитку, хоча вона там, власне, тільки ночує, адже зрання й до вечора порається на підгір’ї серед старих оливкових дерев, що, покручені стовбурами, стоять тут невідомо й відколи, давньовічні, ніби нічиї. Поміж деревами, що схиляються одне до одного своїми сивими круточолими кронами, ціле літо палають внизу довкола басейника розкішні високорослі троянди.

Квітники — то все творчість цієї жінки в сірому, як її тут звикли називати. Бо навіть у найбільшу спеку порається вона серед кущів у своєму сірому робочому халаті і в хустці, теж сірій, напущеній низько на лоба. Комусь із приїжджих, може, нагадає вона кам’яне скіфське чи половецьке зображення, одне з тих, що їх раніше можна було бачити на степових курганах. Жінка постійно чимось зайнята, в будь-яку пору дня побачите її з сапкою або граблями в руках, чи з гумовим шлангом, що тягнеться від автоцистерни з водою (щодня жінка цей квітник поливає). День крізь день, навіть і в найбільшу спеку трудиться вона тут, обполює кущі або прогортає неглибокі арички посеред цієї червонястої і, здавалось би, малородючої, наскрізь пропеченої сонцем землі. Потріскані, вивітрені скелі нависають згори, вогнем пашіють на це скромне жінчине поле, а вона знай собі цюкає сапкою, спрямувавши погляд у свою червонясту спекотну землю.

Вдачею жінка вельми амбітна. Коли який-небудь учений муж із тих, котрі тут відпочивають, знічев’я підійде і, взявши в неї сапилно з рук, спробує дораджувати, що знаряддям цим треба отак, а не отак, робітниця сердито відбере в нього сапку й відвернеться, буркнувши:

— Знаю без вас.

Найчастіше відпочивальники приходять надвечір дивитись на висаджені тут троянди, помилуватись на цю розбуялу красу, де квіття грає всіма кольорами — від золотаво-рожевих та сніжно-білих до густо-червоних, аж темних. Під вогненною спекою, на затиснутім серед мертвого бескеття клаптику жорстви — і раптом таке буяння життя, і все завдяки старанням цієї неговіркої, амбітної, в сірій одежі квітникарки. Декотрі балакливці пробують вступати з нею в розмову, цікаво їм знати, якими вітрами прибило її сюди, одначе жінка не схильна розповідати про себе, хоч ясно ж бо, чимось заполонили її ці невисокі гори, вкриті колючою рослинністю, що скелястими уступами спускаються аж до морської затоки. Чомусь прикипіла душею жінка до цих місць, де все, коли вона тут вперше з’явилась, було захаращене диким камінням і, крім кількох, кимось давно посаджених оливкових дерев, ніщо ніби й не свідчило про перебування тут людини. По довколишніх узгір’ях годі було й продертись серед шипшини та глоду, серед колючих заростей кизилу, що з нього жінка щоосені готує варення, яким у свята частує знайомих дітей та хлопців-будбатівців із сусідньої частини. Табориться вона неподалік, на величезній скелі, де ці у вилинялих гімнастерках трудяги літо й зиму живуть у металевих вагончиках, що правлять їм за казарми. Будбатівці вже тривалий час зводять на самій вершині скелі ретрансляційну вежу, яка помітно росте й росте, так що й недобудовану зараз її видно з найдальших морських обріїв.