Хто кого водив

Олесь Гончар

Леся приїхала до бабуні в гості. Тут і собачка біленький підбіг. Вертить хвостом, розглядає дівчинку. Наче й не страшний звір, але ж... Зуби біліють гостро, язик висить. Та ще й головою раптом потягнувся вперед до Лесиної ніжки.

Дівчинка злякано притулилась до мами.

— Не бійся, Лесю. Білячок не кусається, — заспокоїла бабуня. — Тільки за хвіст його не бери. Він того не любить.

Обережно погладила Леся песика по спині, і він не розсердився. Навпаки, обернувсь до Лесі, ніби аж заохочував: “Погладь іще. Мені це подобається”. Страх Лесин минув. З радощів вона аж не знала, що б йому таке приємне зробити. Вирвала травички й піднесла собачці: їж, пригощайся, Білячок...

Песикові образити дівчинку не хотілося. Тому він голову відвернув лише злегка, аж ніби ніяково, ніби давав зрозуміти: “Трави я не їм. Я ж не коза і не цап. Я — песик Білячок”.

Гарно було Лесі з Білячком. Вона брала його за вухо, знову гладила по спині й, не втерпівши, таки задовольнила свою цікавість — смикнула злегенька за хвоста. Білячок не загарчав, він тільки зиркнув посуворілим ображеним оком, наче хотів сказати: “Чемна дівчинка, а таке собі дозволяєш... На перший раз прощаю. А надалі прошу за хвоста не смикати, бо мені це неприємно”.

Так і домовились.

— Мамо, — сказала Леся, — я поведу Білячка погуляти!

— Ну що ж, поведи. Тільки далеко не заходьте...

Леся зробила із стрічки повідка.

— Гайда, Білячок! — і сміючись повела свого друга з двору. Щоправда, водити песика виявилось не так просто. Ти його сюди, а він туди. Ти його до троянд. А він кудись убік — плиг! І зупинивсь, нашорошився. Бо... нора. А в норі, мабуть, хтось є, мешканець якийсь затаївся.

Білячок аж приліг, носа приклав до дірки, слухає, вдихає дух, що йде з нори. Хто там ти є в норі, озивайся! І Лесі було б цікаво знати, але нора мовчить. Самі мурашки з неї вилазять. Білячок шкрябнув лапою по норі. І далі Лесю разом з повідком потяг, повів своїми стежками.

Леся навіть незчулась, як опинилась десь у хащах, над озером. Великі квітки біліють на воді, листя плаває... Тихо-тихо. І раптом — врр!

Це Білячок випужав дику качку — сиділа зовсім близько в рогозі, спурхнула, і Білячок аж підстрибнув за нею. Але куди там: вона як ракета — була й нема!

Ще Леся дивилася потім за лелекою, що спокійно кружляв очеретами. Загледілась, цікаво їй було. Аж гульк потім — нема Білячка!

І такий очерет без собачки став високий, наче ліс... Як втрапити звідси додому! І Леся в сльози:

— Мамо!

А сонце пече. А очерет густий — не продерешся. І жаби он у траві плигають...

Заплутавшись, Леся мало не впала. І саме, в цей час щось торкнулось голенької ніжки. Білячок! Це він вологим своїм носом торкнувсь. Шиєю об Лесю потерся... Ой як зраділа йому Леся! А Білячок... Що він тільки не виробляв! І плигав, і качався, щоб тільки розважити дівчинку. Тепер Леся міцно вхопилася за поводок і трималась за нього, не випускаючи з рук. І так вони удвох вибиралися з очеретів: Білячок попереду, Леся за ним.

Білячок добре знав стежки і впевнено вів Лесю додому.

— Мамо, я скрізь-скрізь поводила Білячка, — ще здалеку стала гукати Леся, вважаючи, що це справді було так.

А мама й бабуня сміялися:

— Хто кого водив: ти його чи він тебе? І справді: хто ж кого?