Білий лотос

Олесь Гончар

Згадалось, як він наполягав, щоб вона їхала сюди з ним, коли він одержав таке важливе й довгождане для нього призначення. Тоді вона вже збиралась, майже згодилась, бо ж розуміла, що треба, що подружній обов’язок цього вимага, і якщо не поїхала з ним, то ж зупинив її не страх перед цією глухоманню, не з тих же вона, що бояться провінції. Він вважав, що не стачило їй сили порвати з майстернею, лишити в самітності батька, що сина не захотіла зривати зі школи, звісно, стримувало й це, однак зараз їй ясно, що не тільки ж це. Щось і інше її насторожувало й не дозволяло зробити кроку в цей бік.

Птах якийсь озвався в глибині лісу, ніколи не чула такого вона. Темрява згустилась, місяць за лісом догорів чи хмара на нього найшла, озеро без світла ще мовби поглибшало. Не стало видно і листя, що, зірване з дерев, де-не-де лежало на воді.

Цієї ночі вона так і не зімкнула очей, до самого світанку так і не зайшла до цієї червонястої, мовби обпаленої колиби.

А коли десь близько шостої чоловік розшукав її, схилену на пеньку, біля озера, сказала йому:

— Їду. Розпорядись за машину.

Знову був крайній подив.

— Ти ж обіцяла побути з тиждень?

— Художня рада. Я тільки зараз згадала.

Чоловік стояв перед нею по-ранковому підтягнутий, відсвіжений після гоління, і все ж сивини на скронях явно побільшало. Згадала, як батьків друг, артист-комік, побажав їм, коли одружувались:

— Щоб ваші голови посивіли на одній подушці... Не вийшло. Сивіють поокремо.

— Галочко, пробач, коли що не так...

Не Олег уже, насмішкуватий інтендант цього разу сів за кермо, щоб везти гостю до аеродрому.

Чин-чином усе було, збиралися рушати, коли гарненька з накокошеною головою офіціантка виринула із-за рогу колиби, приквапилася до них з підносом, накритим білосніжною серветкою:

— А як же кава? — вигляд у дівчини був щиро сполоханий. — Я ж вам каву принесла! Невже запізнилась?

Гостя подякувала і, сідаючи до машини, мимовіль кинула погляд на високі на шпильках черевички офіціантчині: чи справді в них настелено щось із сажотрусової щітки на щастя?

Машина летіла лісовою просікою, підскакуючи на вибоях; інтендант, тримаючи кермо, мовчав увесь час, він, здається, почував перед Галиною Калинівною якусь ніяковість. Лише в однім місці супутник зволив до неї озватись, коли дорогу попереду перетнув лось; незграбний, кривоногий, він накульгуючи перейшов просіку поважки, незлякано, — тоді лиш інтендант мовив до пасажирки з гіркуватим усміхом:

— А цей кривий лось, кимось давно підстрелений, він у нас також на щастя.

Опинившись у повітрі, Галина Калинівна відчула щось навіть схоже на полегкість, мовби десь там, унизу, лишила й частку своїх душевних незлагод, спалах тієї нічної образи й гніву. Прощаючись біля колиби, даючи дорожні напуття, законний її виявляв перед нею аж якусь запобігливість, жваве занепокоєння (цього теж раніше за ним не помічалось), в останнім погляді його промайнула ж явна винуватість, щира, непідробна, на яку аж тепер, в літачку, душа її відповіла хвилею жалю. “Всепрощенка ти нещасна, — кидала вона собі в докір, — колись мстилися за таке, по сім днів зілля збирали для отрути, а ти?.. Ні, часи пристрастей сильних, засліплюючих, здається, й справді минули...” Зла нема, але ж біль зостається. Та й як не бути йому, коли (десь читала) навіть слоненя цілий місяць пам’ятало в собі образу, завдану йому кимось із людей, і верблюд своїм погоничам кривд не прощає, а десь у тропіках пташка маленька є, яка з ревнощів нібито навіть із собою покінчує, бо так їй зрада болить.

Власне, Галина Калинівна і раніше про дещо здогадувалася, якісь речі про дещо їй натякали, та й сам чоловік, деколи розгулявшись у товаристві, дозволяв собі вибовкнути, що треба, мовляв, дивитись на життя простіше, що на світі існує безліч умовностей, що східну дівчину, скажімо, зовсім не ображало, коли вона у свого еміра чи шаха не єдина, а наша за те, що ти з кумою пожартував, уже готова тобі очі видряпати.

Літачок пливе над лісами на невеликій висоті, час від часу проблискують унизу лісові озера, туманець синіє на галявинах, ті блакитні тумани шпилькових лісів, як вчені стверджують, — теж смог, тільки смог природний, рослинного походження, він для людини цілющий. І літачок цей, здається, пропахтів лісовим духом, грибами та ягодами в ньому пахне, що їх місцеві жінки, видно, цілу осінь возять на поживу горожанам.

Пасажири з тих людей, що рано встають, що, як і пасажири приміських електричок, додивляються свої сни вже в дорозі.

Поруч з Галиною Калинівною дрімає, схилившись біля вікна, жінка вже літня, мабуть, колгоспниця; її просте, повновиде обличчя з пасемком сивого волосся над ним, що вибилося з-під хустки, навіть і в дрімоті зберігає вираз ясної спокійної доброти. Галині Калинівні згадалось, що саме такий вираз найчастіше бував характерним для обличчя її матері, тепло від того обличчя струмувало на все твоє дитинство; з образом матері, з її ласкою та увагою для тебе пов’язане все найкраще, що тільки має людина в житті... Було й відійшло, погасло, розсіялось, та невже ж безслідно може розсіятись живе світло, що людина випромінювала з себе, дарувала так щедро і дітям своїм, і всім довколишнім, невже таки темінь могили понад усе? Поховали матір в евакуації, клопотами добрих і приязних тамтешніх людей, чиї симпатії уже з перших днів вона встигла привернути до себе природною лагідністю вдачі, що, видно, була в ній рисою родовою, може, навіть з генами перейнятою від батьків з її придніпровського лоцманського краю. А як вона тужила за Україною, як ждала повернення до ще мовби ріднішої з відстані отчої землі! Галя, тоді ще бувши школяркою, найбільше любила темні хурдельні вечори з матір’ю наодинці, коли зимовий буран уральський лютував за вікном, а вони, економлячи світло, рано вклавшись до сну, все віддавались мріям про зустріч із батьком, який рано чи пізно, а їх розшукає, малювали й малювали собі весняну дорогу, що з зимових буранів таки постелеться їм до тієї заповітної ріки, що сонячна, сліпуча, раз у раз поставала з материних молодих літ. Тут бурани воєнної карткової зими шаленіли, а звідти квітчасті материні луги кликали Галю до себе, десь там левади буяли, і місячні ночі переповнювались дівочим та юнацьким закоханим співом, — були то все краї материних поетичних видінь, що силою образів могли зрівнятись хіба що з піснями, хоч і мовлені були пошепки біля теплого вуха улюбленої своєї донечки. Образ матері для Галини Калинівки виринав у хвилини душевної скрути, рідна людина ніби поспішала до неї з небуття, щоб чимось зарадити, принести полегкість, потамувати біль. Разом з матір’ю приходив до художниці такий світ, де було, як їй здавалось, більше гармонійності, адже батька й матір вона вважала справді щасливим подружжям, людьми, що вміли дорожити одне одним, і якщо в тебе твоє власне життя не склалося, то, мабуть, шукай провини найперше в самій собі... Може, й справді людина, котра обирає мистецтво, мусить сприймати самотність як щось неминуче і, згоряючи одною-єдиною пристрастю, вже не мусить домагатись інших радостей від життя? Так принаймні дехто вважає з її колег. Вічними дівами залишалися античні служительки храмів, повністю мистецтвом були поглинуті великі артистки, образ однієї з котрих тобі таки вдалося створити... І хіба ж і тебе саму, зрештою, не заполонила цілковито майстерня, відтиснувши все інше ніби на другий план? Звісно, обранець твій і зараз не може поставити тобі в докір, нібито була ти дружиною неуважною; ти ж таки справді дорожила тим, що поєднало вас і зараз єднає, хоча б ради сина. Та все ж творчість — понад усе, і обоє ви добре це знаєте. Скільки ще незробленого, тільки задуманого, тільки такого, що мріється, а до рук не дається поки що. Ось давно вже виношуєш намір створити образ матері, але не як надгробок, не реквієм у камені, а створити її мовби з усим її життям від самих його тернистих початків і через любов таку чисту, самовіддану, яка й життєву безхмарність, й стугоніння евакуаційних зим, і тужбу та чекання — все спромоглась поєднати в якусь дивовижну цілісність, може, навіть у гармонійність перебування свого на землі.

— Ви, мабуть, учителька? — прокліпнувшись після сну, з приязним усміхом озвалась до неї сусідка.

— Чому ви так вирішили?

— Така задума в очах... Це частіше в учительок. Мають бідолашні клопоту з теперішніми дітьми. Вчимо їх, вчимо, а вони таки ростуть по-своєму... Ні, я зовсім не нарікаю на них, теперішніх. В моїй ланці, — ми хмільництвом займаємось, — після школи дівчата все підібрались путящі, ні про котру чогось накриво не скажу... Але ж звідкись і ахверистки беруться, нікчемниці всякі! Ось і в нас одна така заявилась була на побуткомбінаті і збаламутила хлопців, сусідського нашого геть з розуму звела! “Слухай мене, Ромцю, — каже йому, — кидай це своє хмелярство та й гайнемо в поживніші місця, я знаю, де надбавку за холод платять”. І гайнули, діло молоде. Матір його, звісно, тут залишили, самотня віку доживає в хаті, гриби збирає по лісах, все відкладає синові на жигулі. Минуло років кілька, аж ось і вони. Привезли із собою дещо з поживних країв і мати свого доклала — одне слово, куплено жигулі. Син шоферує на базі, невістка знов на побуткомбінаті влаштувалася, здається б чого — жити б та жити. Та от лихо: мати сліпне. Спершу й не признавалась, що таке горе в неї. Та невістка помітила, що мати то глечик звалить, то миску розіб’є, то, буває, навіть і в двері не втрапить. “Еге-ге, — каже невістка до свого Ромці, — кепсько з нашою матір’ю. Скоро зовсім осліпне. Треба щось придумати...” І якогось там вечора веде свого Ромцю до чайної, сама замовляє пляшку та й другу, а як хлопець добре вже осоловів, вона викладає йому свій план: “Бачив, Ромцю, яка отам круча є на кар’єрах, мати там знали грибні місця неподалік, якось розповіли, що спіткнулись та ледве і в кручу не впали. Дотямлюєш, Ромцю, до чого веду?”

“Вас поняв”.