Веде Сосна з Дубом буйним
Розмовоньку щиру:
— Ой жаль мені ще й великий
На оту сокиру.
Вона ж, грізна та залізна,
Ні про що не дбає —
Підсіче нас під коріння,
Дров з нас нарубає. —
Дуб голівоньку журливу
Нахилив ще нижче.
— Не жаль, — каже, — на сокиру,
Жаль на топорище.
Топорище тій сокирі
Помага, погане,
А воно ж нам, люба сестро,
Рідне — дерев’яне.
|
|
|
