Жила собі удовиця.
Мала доньку Клаву.
А та донька, як виросла,
Взяла в прийми Саву.
В того Сави патли довгі
І постава горда.
У розмовах і манерах
Корчить з себе лорда.
Добра теща молодятам
Відвела кімнату.
Догоджає приймакові,
Як аристократу.
Якось вранці стука в двері
І питає Саву:
— Дорогесенький зятьочку,
Вам у ліжко каву?
Сава вирячивсь на неї,
Наче кіт на пташку:
— Що за хохмочки, мамаша?
Наливай у чашку!
|
|
|
