Я не співець чудовної природи
З холодною байдужістю її;
Мій ум ворушать змучені народи, —
Їм я віддав усі чуття мої.
Серед улитих золотом просторів
Я бачу люд без житнього шматка...
Блакить... пташки... з-під соловйових хорів,
Мов ніж, вражає стогін мужика.
Нехай кругом розумний лад та втіха, —
Не здужа їх мій мозок осягти:
Бо скільки скрізь пекельницького лиха;
Не згірш як звір братів гризуть брати.
Нехай поети, до вітхнення вдатні,
Співають нам на всякі голоси
Про мирові куточки благодатні, —
Де є страждання, там нема краси!
Нехай вони на «матерньому лоні»
Мук забуття вишукують дарма, —
Їх не заспать: у серця відгомоні
Озветься мир з турботами всіма!
|
|
|
