Де здіймався колись запорозький намет,
Побудовано пишно палаци;
Поставав там тепер за бенкетом бенкет
З дарової кріпацької праці.
Цілим морем лились найсолодші пиття,
Поїдались розкішніші страви,
І котилось щодень безтурботне життя
На могилах дідівської слави.
Роздавались громи о півсотні музик,
Стояв галас од світу до світу...
Що душа забагне — все постаче мужик,
Хоча сам не складеться на свиту.
Свято прийде яке — із рушниць та мажар
Загукає громада весела;
Запалають огні, — часом буцім пожар
Окривав порабовані села.
І з’їжджались сюди відусіль залюбки
По натертій годами дорожці;
Уставали в піснях з домовин козаки,
Танцювали старі запорожці.
Набереться стрільців, загогочуть псарі;
Повернулись і — знову до столу:
Вже давно на весь двір цокотять кухарі,
Дожидаючи марно визволу.
Знов музики... а там поведуть «журавля»,
Чи «метелиці» втнуть по вечері;
Відгукались садки, гнулась мати-земля,
Не бували зачинені двері.
У палацах, де глянь, шкода зайвих кутків:
Понавішано всякої зброї,
Красувались поличчя значних бояків, —
То були українські герої.
Але мало траплялось бенкетів таких,
Як оце розпочався від рана, —
Прилучився-бо гість, найрідкіший з рідких:
Довгорукий гуляє у пана.
Пий, душе, скільки хоч, призволяйся усмак!
А любив він гарненько поїсти...
Так із рамки на лихо глузує козак, —
Довелось, бач, насупроти сісти.
Придививсь генерал: аж Данило-гетьман
Підморгнув, — цебто: знаємо, що ти...
І на очі поліг тії хвилі туман,
Не пішла навіть чарка до рота.
— Що за пики мерзенні... та відки вони?
Не дадуть і поїсти добряче!.. —
І, одвівши свій зір від лихої стіни,
Довгорукий прийнявсь за гаряче.
І забув він потроху пригоду свою,
Треба скоро й обід покидати;
От підводиться він зо стільця на краю —
Українцям про Москву згадати.
Тільки зирк до стіни, — а Данило відтіль
Морг до його, глумуючи знову...
— Та ви справді мене зведете на постіль!.. —
І присів, погубивши всю мову.
Закінчився сяк-так незвичайний обід;
Довгорукий попхавсь відпочити.
— Не я буду... — бурчить, — і насіння, і плід
Швидше треба якмож скоренити!..
Та й захріп... Тільки що за личина лиха?
Перед ним невпокійний Данило...
— Що я винен тобі? Одійди від гріха!
Відчепись, зачарована сило!
І велів він мерщій запрягати берлин...
— Сіроманці не нашого бога! —
Прогарчав, поминувши і хутір, і млин;
А в душі не стихала тривога.
З того часу зо стін (кажуть люди старі)
Було знято «докірливі пики»;
Зайві рамки кругом позаймали царі
Та поважні московські владики.
|
