Як то тяжко позирати
На степи чужини,
Силі вражій потурати
Та й не мать дружини!
Хто розваже лихо чорне,
Ласкою окруже;
Хто до серденька пригорне:
«Не журись, мій друже!»
З ким посидіть-побалакать,
Радо усміхнуться?
Доки світу — нишком плакать,
З туги не прочнуться,
Врешті згинуть одиноким...
Чи не так лиш, доле?
Мир здавався був широким, —
Де ж ти, де ж ти, воле?
|
|
|
