Де ви, браття, відгукніться,
Та згадаймо себе: що ми?
Знаю, вам легенько спиться,
Та не сплять кругом сіроми,
Що кривавим потом влиті,
Спрацювались до знемоги
І не ждуть нічого в світі,
Бо немає їм дороги.
Темно скрізь; над рідним краєм
Густо звисла пітьма ночі,
А ми мовчки потураєм, —
Сон важкий склепив нам очі.
Нас окрив нелюдський сором,
Та байдуже нам про його;
Дехто скаже — там ми й орем;
Сієм кривду — більш нічого.
Щось міркуєм, а без діла;
Товчемося, а все дарма...
Десь морока нас посіла,
Що сами впряглися в ярма.
Сліпо йдем, куди нас пхнуто
Та куди погнали струми;
Навіть серце наше скуто, —
Їм керують рабські думи.
Мов столітній дуб корою,
Обросли ми товсто брудом
Та тиняємось марою,
Кістяками поміж людом...
Отакі-то все надії;
Як же з сумом не питати:
Де ви, браття? Де надії,
Що не згине наша мати?
|
|
|
