Зозуля

Євген Гуцало

— Чуєш, дитино? — лагідно мовить баба Оришка до внука. — Оце твої батько з матір’ю подалися на роботу в колгосп...

І вмовкає, сидячи на залізному ліжку, застеленому старою стьобаною ковдрою, з якої де-не-де повилазив пелехами¹ ватин, схожий на осокоровий пух.

За вікном кімнатки, пригніченої низькою стелею в дощових підтьоках, щебече пташками, цвіте квітами і полум’яніє сонцем весна.

Помовчавши, баба Оришка повертає до внука споночіле землисте лице й питає:

— А що я сказала, дитино?

— Що сказали... — бубонить онук, сердячись на стару. — Сказали, що батько з матір’ю подалися на роботу.

А подумки: «Наче я сам не знаю, що вони подалися в колгосп!»

— Еге ж, еге ж, — згоджується баба Оришка. — Подалися вдосвіта в колгосп... Ото вже пам’ять у мене дірява: почула — й забула.

Онук подумки перекривляє стару: «Еге, не знала, не знала — й забула!»

— А мені загадали, щоб я тобі вареників наварила. — Раптом вона всміхається кволою хитрою усмішкою: — Бач, за вареники я не забула. То наварю, ти не думай. Тільки спершу трохи спочину, бо зморилася.

— Зморилися? Таж ви всю ніч спочивали?

— Е-е, скільки тієї ночі, а мені спочивати хочеться весь час. Рученьки в мене болять, ніженьки болять, голівонька болить. — Вона розглядає чорні долоні. — А все то радіація, подивися.

Миколка дивиться на бабині руки, які в неї наче в смолі виварені. Жовта шкіра на руках обвисла клоччям.

— Бачиш? — питає.

— Що? — не тямить онук.

— Таж радіацію — бачиш?

В баби такі страшні руки, може, то справді радіація пов’їдалася?