Хто ти?

Євген Гуцало

Матрос, вловивши в її голосі метал, відстав. «Характер — не цукерка», — подумалось йому. Дивлячись услід, бачив, як руда дівчина наблизилась до продавщиці морозива під розквітлою липою біля районного універмагу, — видно, розпитувала адресу, бо грудаста продавщиця стала розмахувати рукавами білого халата. «Містечко наше мале, мов підрешіток, ще здибаємося. Бач — ескімо в шоколаді!» Порівняння незнайомої дівчини з ескімо в шоколаді було таке несподіване й далеке від дійсності, що матрос мимоволі всміхнувся, повеселішав і подався своєю дорогою.

На дівчину звертали увагу всі. По-перше, звісно, тому, що була тут, де всі знають усіх, чужою, а по-друге, коси її полум’яніли вогнем осіннього золотистого листя... Звернув увагу на заїжджу годинниковий майстер, який, сидячи за вікном майстерні, зняв із ока лупу й випадково глянув у шибку. А також старший сержант міліції Костирко Олексій, що проїжджав у цей час на мотоциклі, — його вразили високі стрункі ноги, взуті в туфлі на платформах. Хоч він добре знав містечко й села в районі, проте таких ніг досі тут не помічав. А ще запримітив приїжджу дівчину судовий виконавець Венедикт Венедиктович, людина зовні інтелігентна й майже з вишуканими манерами, якби не клята звичка шморгати носом. Старий холостяк і один із найбуваліших місцевих женихів, Венедикт Венедиктович, — він якраз пив газовану воду з сиропом, — помітивши незнайомку, одірвав склянку від губів, ковтнув слину, а вже потім допив воду, хоч вона несподівано й утратила смак.

З центру містечка, де росло багато кленів та акацій, дівчина звернула на довгу вулицю, заставлену цегляними будиночками під шифером чи бляхою. Біля кожного зеленів палісадник, садочок, і через штахетники прямо на вулицю звисало гілля вишень, слив і яблунь, обнизаних зеленими плодами.

Зрештою, ось і будиночок за тією адресою, яку вона шукала. Дівчина вже хотіла ступити на зелененьке, як мох, хоч і засмічене клаптями газет і трісками подвір’я, та в останню мить пройшла мимо похилених ворітцят... Спинилась неподалік. Цегляний будиночок весело світив червоною, добре випаленою цеглою низьких своїх стін, на яких вікна видавалися уламками голубих весняних крижин. На шворках у дворі висіла білизна — стільки шворок і білизни можна побачити лише у дворах будиночків, де мешкає кілька сімей.

Мимо йшла бабця з жовтою господарською сумкою в тонкій, як лоза, руці.

— Скажіть, будь ласка, чи не тут живе Дарина Дмитрівна?

— Хто?

— Одарка Шмаглій...

— Одарка живе... — Й вільною кощавою рукою тицьнула: — Вікно крайнє... Перший під’їзд.

Щось непривітне було в зсутуленій постаті бабці, яка почимчикувала геть по вулиці. Дівчина дістала дзеркальце, поглянула на своє відображення (в дзеркальці спершу відбилось небо, а вже потім її вихри і гострі від хвилювання очі, в яких наче оси роїлись) і рішуче звернула на подвір’я.

В тісному коридорі стояли якісь мішки, ящики, відра, валявся по кутках усякий непотріб. І стояв специфічний запах, що його дають разом коти, гнила картопля й свіжоморожена риба, яку смажать на маргарині. Одні двері, другі, треті — і всі не схожі між собою, як фізіономії в підпилої компанії, що випадково склалась.

Вибравши потрібні (з-під верхньої полущеної коричневої фарби біліли латки старішої фарби), дівчина постукала зігнутими пальцями і стала ждати. Обличчя її, строге й напружене, ледь-ледь порожевіло на вилицях.

Двері одчинились із виляском, наче з-за них рвався на волю злий дух. Цей злий дух був хлопчиною років шести-семи, горбоносим, із прищуленими вухами, з постійним жаром мисливського азарту в очах, схожих на косуваті камінчики слив.

— Дарина Дмитрівна тут живе? — поспитала незнайомка, дивлячись із холодною цікавістю на хлопчину.

— Тут, — мовив той, і в нижній щербинці зубів показався кінчик язика, мов ящірочка.

— Тут живе, — луною озвалося за спиною в хлопчини, і з-під його ліктя показалась кучмата дитяча голівка.

Вмить кучматі русяві пасма розпались, і з їхніх свавільних хвиль постало миловидне й блискуче, наче обкатана морська галька, обличчя дівчинки. Її пишні губки скидались на дві пелюстки ранкової ружі, що переблискує росою, карі вічка мерехтіли, як равлики.

Діти мовчали, стежачи через поріг за гостею. Діти були зовсім не схожі між собою, як, скажімо, цвіт гарбузовий не схожий на цвіт вишні.

— Дарина Дмитрівна часом не на роботі?

— Ні, — похмуро сказав хлопчина, себто цвіт гарбузовий.

— Значить, її можна побачити?

— Ні, — озвалась дівчинка, себто цвіт вишні. І поцікавилась: — Ви не з соцзабезу?

— З соцзабезу? — повторив і хлопчик.

— Ні, я... здалеку. Хотіла побачити Дарину Дмитрівну. — Гостя розгубилась і, кліпаючи повіками, почувалась ні в сих ні в тих. — Де ж вона?

— Мама в лікарні, — мовила дівчинка.

— В лікарні? — здивувалась незнайомка. І вражено поспитала: — Чия мама?

— Наша мама, — пояснив хлопчик.

— Дарина Дмитрівна, так? — навіщось уточнила незнайомка.

— Мама Одарка, — в один голос відповіли діти.

Дівчина, супроводжувана їхніми поглядами, подалась надвір. Тут вона сіла на лавчині, й перед самим її обличчям тріпотіла почеплена на шворці випрана білизна, що пахла господарським милом та каустичною содою. Ота бабця з жовтою сумкою вже поверталася з магазину, й тонка її рука під вагою купленого хліба ще дужче потоншала. Бабця поглянула на руду дівчину, що сиділа в розпачливій позі, й зникла в сусідньому під’їзді.

Дівчина схопила обличчя долонями й пробудилась від того, що хтось поряд сказав:

— Тьотю...

Перед нею стояли діти Дарини Дмитрівни. Хлопчина тримав на плечі дві вудочки, довгу й коротку, а дівчинка — полотняну торбину й бляшанку.

— Ви не ждіть, — сказав хлопчик. — Мама в лікарні й повернеться не скоро.

— Вона дуже хвора, — додала дівчинка.

— Ви по рибу? — навіщось поспитала незнайомка.

— Ми щодня ходимо по рибу, — мовила дівчинка, відводячи пасмо волосся, яке весь час затуляло їй чоло й очі.

Незнайомка, мружачись, дивилась, як двоє дітей дружно йдуть споришевим подвір’ям, як їхні худенькі постаті зникають і показуються поміж білизни, як на білих сорочках і простирадлах мелькають їхні тіні... Відчуваючи біль і пустку в душі, непорозуміло дивилась на довколишній світ і, мабуть, не вірила в справжність його. Ілюзія несправжності була така сильна, що дівчина заплющилась на мить — і струснула головою...

Тепер уже та бабця дибала без господарської сумки, голіруч... Із пташиним профілем, із павутинистою шиєю, у приношених, але охайних лахманах, що, прикриваючи ноги, мели землю, бабця дрібцювала плавною ходою — так качечка пливе по поверхні води.