Загадковий Васько Васюра

Євген Гуцало

Надійка вже не так дуже боялася цього загадкового Васюру, як спочатку.

— А як наука взнає про цей метеорит? — запитала.

— Сама не взнає, то ми допоможемо... А ти з матір’ю тільки вчора приїхала? І живете в баби Одарки? На ціле літо приїхали?

— Ага. Баба Одарка — материна мама. А ми живемо в Києві. Я знаю добре Київ, а тут — іще не дуже.

— То я так і знав, бо тут — не Київ, — аж наче зрадів почутому. — То я хочу скрізь тебе поводити, бо ніхто краще не поводить.

— Ти, мабуть, Робін Гуд? — кивнула на лук і стріли в його руці.

— Ні, я Васько Васюра, — відповів той похмуро... — Ну, ходімо!

Скоро вони ступили під шатро дерев, які вгорі поспліталися верхівками, а тут, унизу, панували сутінки, зеленкуваті й прохолодні. Голоси птахів, які супроводжували їх безтурботним співом, начебто віддалялися. Стежка тут губилася в хирлявій та блідій траві, а поміж густих кущів осоки чулись якісь дивні звуки. Бо поміж кущами осоки ховалась драговина, й та драговина важко отак дихала, зітхала, схлипувала. У прілому застояному повітрі снували восковокрилі бабки.

Насурмлений Васько Васюра зупинився й примружився.

— Чуєш? — запитав, показуючи пальцем на драговину. Прислухаючись до таємничого шамрання, Надійка похитала головою:

— Не чую...

— Ану прислухайся! — порадив Васюра.

— Уже чую, — відповіла по хвильці, хоч і не відала, що саме вона має чути.

— Знаєш, хто там і досі? — зашепотів на вухо. — Там фашист у війну втопився живцем.

— Живцем утопився? — не повірила.

— А хіба не чуєш? Ото прислухайся... Чуєш? То він досі дихає в драговині.

— В драговині дихає? То він і досі живий?

— Не зовсім і живий, але... Ну, так говорять... Але він отам булькає, ніяк не вибереться з багна. Страшно?

Надійка дивилась на похмуру драговину, прислухаючись до зловісного шамрання в заростях, і мовчала.

— Ну, чуєш? — допитувався Васько Васюра.

— То чому ж він там... у болоті... вмирає так довго — і ніяк не помре?

— Люди говорять, що так йому судилося, бо на його совісті багато злочинів. Так багато, що й смерті на нього жалко.

— Що й смерті на нього жалко?

— Еге, жалко. Бо вмре — й не мучитиметься. А так нехай мучиться. І сьогодні, й через рік, і через сто років за свої гріхи тяжкі. Бо навіть смерть його не може пощадити, зрозуміла?

— Зрозуміла, — шепіт зірвався з Надійчиних уст. — Страшно.

Вона благально подивилася на Васька Васюру, і той вгадав по її очах: ну ж бо ходімо звідси хутчій, ходімо, ходімо!

І Васько Васюра проворно подався стежкою геть від зловісної драговини, яка, здавалося враженій Надійці, ще довго побулькувала за їхніми спинами, зітхала, схлипувала, аж морозець проступав на спині. Дівчинка йшла за своїм проводирем, озброєним луком та стрілами, й остерігалася навіть озирнутись назад. Тепер вона розуміла, чому він ходить тут озброєний, чому не розлучається з луком та стрілами. Бо тут і за метеоритом пильнувати слід, і фашиста, який ніколи не сконає в драговині, треба остерігатися.

Тепер вона вже бачила у Васькові Васюрі свого захисника та оборонця. І добре, що отак надумав познайомитися з нею, бо вона сама не осмілилася б підійти до нього, хоч і живуть зовсім близько в баби Одарки, майже по сусідству.

Стежка спиналася догори, страшне провалля залишалося внизу, й тепер густі зелені ліси відкривались по кручах, і зовсім зникли білі хати їхнього села та яблуневі садки на обійстях. Побільшало синього небесного простору над їхніми головами, а коли стежкою зійшли ще вище, то тепер начебто земля з ярами та схилами на кручах зосталась унизу, а вони то й зовсім опинилися у вільному просторі небес.

— Куди ми йдемо? — зрештою озвалася Надійка.

Озвалась, бо, оглядаючись обіч, весь час сподівалася на якесь чудо, яке ось-ось мало з’явитися перед їхні очі, але воно чомусь не появлялося, тільки довкола все більшало та більшало літнього вільного простору.

Загадковий Васько Васюра не відповів, і далі долаючи стежку, яка вела вгору поміж берестів, і Надійка сприйняла його мовчання як обіцянку справді-таки дивовижного чуда, про яке так просто не скажеш, бо слів не підбереш. І вже коли вони ступили на верх кручі, він, відсапуючись, мовив:

— Ну, дивися...

Виступивши з-за його спини, першої миті Надійка хитнулась, наче боялася впасти вниз і полетіти!..

Еге ж, наче боялася впасти й полетіти у велике — безмежне! — провалля простору, який відкривався перед нею далеко наокіл. Унизу лежав Дніпро. Могутня ріка широко розлилася, ближчала від обрію до обрію, на її течії можна було роздивитись більші та менші пароплави і моторні човни, які поспішали в різних напрямках, і можна було роздивитися чайок, які чи плавали на хвилях, чи літали в повітрі.

Діти стояли на урвистому, стрімчастому березі, а протилежний дніпровський берег тонув у млистій далечині, до якої навіть не долітав погляд, бо далечина та ховалася десь поза обрієм. Більші та менші острови та острівці на голубих водах ріки скидалися па табун велетенських птахів, які також присіли спочити на воді — та й так залишилися, наче виткані навічно на її ясно-барвистому полотні, і вже більше ніколи їм не розгорнути своїх згорнутих крил і не полетіти в неоглядний світ.

І весь цей глибокий простір, який далеко наокіл відкривався перед ними, був пронизаний яскравим літнім сонцем. Сліпуче проміння цвіло під небесами, які начебто виросли ще вище й поглибшали, воно всевладно розкошувало, сягнувши тут якнайбільшої своєї волі, воно домальовувало кольорами радості і одухотворяло ліс на цьому урвистому березі, і саму нескінченну річку, і млисті обрії.

І що довше Надійка вглядалася в натхненний простір, то відчутніше їй здавалося, що вона не просто стоїть на дніпровській кручі, а летить понад цим безмежжям. У неї запаморочилося в голові, й вона, засміявшись, таки обачно ступила крок-другий назад, наче побоювалась відчуття свого польоту, але відчуття польоту однаково не зникло, бентежно поймаючи всю її маленьку істоту.